Розділ 42

  Ранок після Самайну у Львові був схожий на невдалий жарт: сонце світило так яскраво, наче вночі ми не штурмували підземелля Ратуші, а просто перебрали з медовухою на площі Ринок. Повітря було стерильно-холодним, а місто намагалося вдати, що воно не бачило натовпів привидів лише кілька годин тому.

  У квартирі на Калічій горі пахло гарбузовим лате та панікою. Тінько, наш зазвичай флегматичний домовик, зараз нагадував заведену іграшку, яка випадково проковтнула батарейку «Енерджайзер». Він натирав срібні ложки з такою швидкістю, що від них летіли іскри.

— Тінько, дихай, — я присіла поруч, перехопивши його за руку з ганчіркою. — Послухай мене уважно: ніхто не знає про Шляхи Істот. Ніхто не знає про Охоронця Тіні. Для всього світу ми — герої-невдахи, які просто дивом дочекались на Самайн кота з дзеркала. Я даю тобі обітницю мовчання. Твій секрет — це мій секрет. Якщо хтось запитає, ми просто скажемо, що Валеррр’ян занадто цікавий фаміль'яр, заблукав де не треба і сам знайшов дорогу до своєї відьми.

  Тінько видихнув так гучно, що з полиці злетіла серветка. Його великі вуха нарешті перестали тремтіти, наче листя на осиці.

— Дякую, панночко Еллі. Ви — золота людина. Ну, для відьми — точно золота. Каву зварив таку міцну, що вона сама може піти на роботу замість вас.

— О, нарешті! — у вітальню велично вкотився Валеррр’ян. Після вчорашнього купання він пушився, наче хмара, яка об’їлася зефіру. — Еллі, якщо ти зараз же не даси мені ту каву з вершками, я офіційно подам на тебе в суд магічних фамільярів за жорстоке поводження з героями. Я вчора майже став привидом! Я бачив попіл! Я бачив голод і смерть!

— Ти вчора з’їв кілограм вирізки, — нагадала я, закидаючи сумку на плече. — Рухайся, «герою». Нас чекає офіс, де Діана вже, мабуть, наточила свої ідеальні зуби.

  Дорогою ми зустріли Тессу. Вона виринула з туману на Грушевського, затишно загорнута у свій смарагдовий шарф. Архімед на її плечі нагадував живу статую, яка щойно дізналася всі таємниці всесвіту і тепер дивиться на нас як на нерозумних комах.

— О, вітаю! — Тесса щиро обійняла мене. — Еллі, Архімед каже, що твій емоційний фон зараз схожий на радіостанцію, яка одночасно транслює рок-концерт і похоронний марш. Ти як?

— Я — суміш вичавленого лимона і розлюченого їжака, — зізналася я. — А ти?

— Я? Я в порядку, — Тесса підморгнула. — Тільки Архімед весь ранок ухає мені у вухо якісь дивні речі. Вибач за нього, він же телепат. Він не спеціально сканує твої думки, просто... ну, знаєш, коли поруч такий потужний вихор несказаних слів і прихованих зітхань, сова не може встояти. Він зазвичай описує мені «загальну температуру по палаті», без брудних подробиць, але...

  Тесса зупинилася і хитро примружилася, наче побачила на моєму лобі напис «Я здається люблю Наливайка».

— Слухай, Архімед стверджує, що вчора вночі у твоїй квартирі напруга була такою, що можна було підзарядити всі ліхтарі Львова. Чому ви з Дем’яном досі вдаєте, що ви просто колеги? Це ж смішно! Навіть без телепатії видно, що він готовий заради тебе рознести Ратушу, а ти готова обробляти його подряпини до самого ранку.

  Я відчула, як мої щоки починають змагатися за яскравістю з моїм волоссям.

— Тессо, це не на часі! Самайн, зникнення кота, обітниця Охоронцю... де тут місце для романів?

— Ой, не нуди! — Тесса розсміялася. — Життя це хаос. А Архімед каже, що Дем’ян зараз у Бюро поводиться як розлючений ведмідь, якому не дали меду, бо він весь час думає про... ну, про декого рудого.

  Валеррр’ян, який гордо крокував поруч, зневажливо пирхнув:
— Наливайко — це не ведмідь. Це кактус у мундирі. Спробуй обійняти — і будеш тиждень витягувати голки з плаща. Еллі, не слухай її. Хоча... Коли ви почнете обговорювати фасони весільних суконь, я офіційно вимагатиму політичного притулку в холодильнику Наливайка. Там хоча б стовідсотково м'ята є!

  Архімед видав довге «Угу-у-у», яке звучало напрочуд схоже на людське «Ага, розказуй». Ми з Тессою перезирнулися і засміялися.

— Увечері кава, — відрізала Тесса. — Без відмовок. Ти мені розкажеш все про те, як «просто надавала першу допомогу постраждалому».

  Я йшла з посмішкою на обличчі, думаючи про те як же круто мати подругу, яка розуміє усе без слів.

  Офіс зустрів нас таким рівнем офіціозу, що мені захотілося негайно розвернутися і піти назад у підземелля ратуші до Охоронця.

  Перша новина: Ліда. Її робоче місце було порожнім, наче його випалили святою водою. За свій «довгий язик» і надмірну любов до пліток Ліда разом із її фамільяром Питієм (який, чесно кажучи, був адекватнішим за господарку) відправилися на тримісячне заслання в архіви. Тепер вони сортували податкові звіти відьом 18-го століття в підвалі, де навіть павуки помирали від нудьги.

  Друга новина: Повернення Зенона Кріпа. Наш шеф повернувся з відрядження і виглядав так, ніби його тримали в заручниках десь у пекельній місцині. Його ліве око вибивало ритм диско, смикалося так скажено, що здавалося, Зенон намагається передати нам код вічності.
Поруч із ним велично возсідали Ізольда та Діана. Остання якраз закінчувала звіт за два тижні, і судячи з виразу її обличчя, вона щойно приговорила нас усіх до страти через заповнення паперових бланків.

  Валеррр’ян, побачивши Ізольду, раптом прийняв позу «Я — подарунок всесвіту, а ви — просто фон».
— Знаєш що, Еллі? — пробасив він так, щоб Ізольда точно почула. — Я вирішив, що я занадто прекрасний для цього офісного планктону. Якщо деякі кішки думають, що я буду бігати за ними після того, як я особисто бачив потойбічні сади — вони глибоко помиляються. Тепер, якщо в неї є прохання про душевне тепло... нехай стає в чергу. Можливо, я розгляну її кандидатуру між сніданком і обіднім сном.

  Ізольда обурено наїжилася, а Зенон Кріп, який у цей момент намагався випити води, просто захлинувся. Око Зенона забилося в конвульсіях. Верески з його кабінету після того, як Діана дочитала пункт про «стажування Найди», заповнили весь офіс.