Розділ 40

  Третя година ночі. «Година відьми». Час, коли навіть найтемніші сни набувають плоті, а межа між світами не просто стоншується — вона зникає, залишаючи по собі лише розмиті контури реальності.

  Львів за вікном завмер у неприродній, вакуумній тиші. Туман став настільки густим, що світло ліхтарів не пробивало його, а лише створювало бліді, хворобливі плями в молочній пітьмі.

  У квартирі на Калічій горі було холодно, попри те, що Тінько розпалив камін. Магія Самайну висмоктувала тепло з усього живого.

— Ми готові, — промовив Дем’ян. Він стояв посеред вітальні, і його постать здавалася висіченою з тіні.

  Сорочка була змінена на темний оперативний комбінезон, але очі... очі все ще мерехтіли тим недобрим, червоно-чорним вогнем, який він випустив у підземеллях.

— Еллі, ти впевнена? — Тесса востаннє перевіряла свій портативний стабілізатор ефіру. — Те, що сказав Тінько... стати «тінню» — це не просто метафора. Тобі доведеться впустити в себе силу Дем’яна. Твоя стихія і його демонічна темрява мають злитися, щоб обманути магію Істот. Це може бути квиток в один бік.

​— Я не залишу його там, — я застебнула плащ і міцніше стиснула жезл. — Без Валеррр’яна я все одно не я. Якщо для того, щоб його повернути, мені треба стати тінню — нехай так і буде.

  Тінько сидів під столом, закривши голову руками. Його магічне сяйво майже згасло.

— Тільки поверніться... — пропищав він. — І нікому... жодній живій душі про Шляхи...

  Ми стали в коло. Архімед злетів на шафу, спостерігаючи за нами своїми мудрими, немигаючими очима. Тесса активувала поле, яке мало приховати наш сплеск від радарів Бюро, що зараз патрулювали місто.

— Дай мені руку, — Дем’ян зробив крок до мене.

  Коли наші долоні зіткнулися, кільце на моєму пальці не просто нагрілося — воно завібрувало так сильно, що звук здався мені схожим на низький гул дзвона. Дем’ян заплющив очі, і я відчула, як він розтискає внутрішні замки своєї сили.

  Це було страшно. У мою свідомість, наче розпечений свинець, почала вливатися його суть. Холодна, прадавня, сповнена болю і неймовірної, руйнівної потужності. Це не була магія, до якої я звикла. Це був хаос, приборканий волею однієї людини. Він був інший. 

— Дихай, Ізабелло, — прошепотів він, і його голос пролунав прямо в моїй голові. — Не опирайся. Стань порожнечею. Нехай моє полум’я заповнить твої контури. Уяви себе непомітною, майже пустою, впусти мене.

  Я відчула, як моє власне руде волосся ніби потемніло, а шкіра стала блідою, майже прозорою. На хвилинку здалось, що я роблю щось не так, паніка мало не захлеснула мене. Я відчула, як зникаю, задихаюсь, тону у холодній вирві відчаю. Але його руки стиснулись міцніше, і, я довірилась йому. Світ навколо почав втрачати кольори. Тесса, Тінько, меблі — усе стало сірим, пласким, позбавленим об’єму.

  Ми з Дем’яном більше не були людьми. Ми були двома згустками темряви, що переплелися між собою.

— Тепер ми тіні, — промовив Дем’ян уже вголос, але його голос долинав ніби з-під води. — Швидше. У нас є лише година, поки Самайн не почне забирати своє.

  Львів у цю годину був невпізнанним. Ми не йшли вулицями — ми ковзали крізь них, наче відблиски на воді. Оперативники Бюро, що стояли в очіпленні навколо площі Ринок, пройшли крізь нас, навіть не здригнувшись. Для них ми були просто частиною нічного повзучого туману.

  Ми зайшли в Ратушу через стіну. Тінько мав рацію — для тих, хто став тінню, камінь більше не був перешкодою. Підземелля зустріли нас іншою атмосферою. Тепер тут не було криків привидів. Тут панувала абсолютна, велична тиша тих, хто панує в глибинах.

  Ми спускалися все нижче. Там, де раніше Дем’яна зупинили духи в’язнів, тепер була відкрита порожнеча.

— Дзеркало... — прошепотіла я, бачачи попереду знайому раму.
Але тепер воно не було завішене полотном. Більше того — воно не було дзеркалом. У стіні зяяв прохід, затягнутий мерехтливим маревом, що пахло мокрим мохом і підземними ріками.

— Стійте, — пролунав голос, що змусив наші тіні здригнутися.

  З темряви кутка виступила постать. Це не був привид. Високий, виснажений чоловік у старовинному вбранні львівського бургомістра, але замість очей у нього були дві бездонні криниці темряви. У руках він тримав важку залізну тростину, набалдашник якої був зроблений у формі щурячої голови.

— Охоронець Тіні, — прошепотів Дем’ян, стискаючи мою руку сильніше. — Найстаріша істота цього підземелля.

— Ви прийшли не як прохачі, і не як загарбники, — промовив Охоронець, і кожне його слово віддавалося вібрацією в моєму магічному кільці. — Ви прийшли як тіні. Ви порушили закони свого світу, щоб увійти в мій. Навіщо вам той білий звір? Він уже майже став частиною мого прекрасного саду.

— Він не звір. Він — мій фамільяр, — я зробила крок вперед, відчуваючи, як темрява Дем’яна всередині мене стає дибки, захищаючи. — І я прийшла повернути його додому.

  Охоронець сухо засміявся. Звук був схожий на хрускіт сухого листя.

— Додому? Тут немає дому, відьмо. Тут є лише Вічне Очікування. Твій кіт побачив те, що не мав бачити. Він знайшов шлях, який ви, люди, так старанно намагалися забути. Він у безпеці. Чи ти хочеш витягти його назад у світ, де на нього чекають клітки Бюро і твої пошуки невідомого?

— Я хочу, щоб він мав право вибору, — відрізала я. — Валеррр’ян не належить вашому саду.

  Охоронець нахилив голову, розглядаючи нас.

— Ціна за повернення того, хто перетнув межу, завжди висока, — він навів свою тростину на мене. — Ти хочеш забрати його? Тоді ти повинна віддати щось натомість. Щось, що тримає тебе в світі живих. Твою пам’ять? Чи, можливо... твій зв’язок із цим демоном, що стоїть поруч?

​  Дем’ян напружився. Я відчула, як його гнів спалахнув чорним полум’ям.