Розділ 39

  Ніч Самайну накрила місто важким, непроглядним саваном. Це не був звичайний туман — це було дихання самої Смерті, що виповзало з тріщин старої бруківки, обволікало шпилі костелів і стирало межі між «тут» і «там». Мана, яка зазвичай дбайливо приховувала магічний світ від очей звичайних городян, сьогодні витончилася до межі. Чутливі до магії перехожі на зупинках трамваїв мимоволі здригалися, бачачи краєм ока напівпрозорі постаті, що безшумно пливли з боку Лисої гори.

  У квартирі панувала гнітюча тиша, яку розрізало лише тріщання фіолетових свічок. Ми вирішили залишитися вдома. Виснажені, з розбитими надіями й магічними каналами, що гуділи від напруги. Дем’ян Наливайко сидів у кутку; його обличчя в нерівному світлі здавалося маскою, висіченою з сірого каменю. Тесса прокинувшись нервово перебирала дроти своїх приладів, а Архімед на її плечі застиг, наче опудало, лише його очі-блюдця іноді спалахували тривожним золотом.

  Я не могла знайти собі місця. Порожнеча в грудях, там, де раніше була тепла й іронічна присутність Валеррр’яна, нила, як відкрита рана.

— Еллі, сідай, — тихо промовила Тесса. — Ми спробуємо ще раз. Архімеде, готуй ментальний контур.

  Ми об’єднали зусилля. Я вливала свою силу в пошукове закляття Тесси, Архімед спрямовував наші думки в ефір, намагаючись знайти хоча б відлуння білої вовни чи саркастичного мурчання. Ми кликали його крізь туман, крізь стіни Ратуші, крізь саме дзеркало.
Нічого. Тільки холодна, глуха порожнеча.

— Його неможливо знайти звичайними методами, — промовив Дем’ян, розплющуючи очі. Його голос був сухим, як старий пергамент. — Якщо він у дзеркалі «класу Нуль», жоден локатор Бюро його не вирахує.

— Тоді ми зробимо те, що небезпечно, — я підвела очі на них. — Ми запитаємо у тих, хто не збреше. У тих, хто бачить обидва світи.

— Ти хочеш викликати духа? В ніч Самайну?! — Тесса зблідла. — Еллі, це божевілля. Нас можуть просто розірвати тіні, що зараз блукають містом.

— У нас немає вибору, ми захистили периметр — відрізала я. — Ми викличемо того, хто пов’язаний із ним кров’ю. Того, хто відчує його серце навіть крізь марево дзеркала.
Ми довго сперечалися. Дем’ян наполягав на безпеці, Тесса боялася неконтрольованого прориву, але врешті-решт вони здалися. Ми обрали дух матері Валеррр’яна. Якщо хтось і міг відчути фамільяра, то тільки та, хто дала йому життя.

  Коло з солі було замкнене. Трави тліють та кристали виставлені в правильному порядку. Я стала в центрі, тримаючи жезл обома руками. Дем’ян і Тесса стояли по боках, готові закрити розлом, якщо щось піде не так.

— Кличемо ту, чия кров тече в жилах зниклого Валеррр'яна. Кличемо крізь завісу, крізь попіл і тінь... Прийди до нас, крізь смерть і час...— мій голос вібрував, і кільце на пальці почало випромінювати тьмяне срібне світло. 

  Повітря в колі раптом стало крижаним. Дим від свічок і трав почав закручуватися у вихор, і з цього марева почала виринати постать. Я відступила за коло. Вона була величезною. Сувора сибірська кішка, лише трохи менша за самого Валеррр’яна, з густою попелясто-сірою шерстю та очима кольору замерзлого озера. Вона не виглядала як привид — вона здавалася матеріальною, настільки потужною була її енергія.

  Кішка спокійно сіла посеред кола, обгорнувши лапи розкішним хвостом. Вона зверхньо оглянула кімнату, затримала погляд на Тессі, зупинилась на Архімеді, а потім перевела його на Дем’яна. Її вуха притислися до голови, і вона видала низьке, утробне гарчання, і попереджувальне шипіння.

— Представник влади... — пролунав у наших головах її голос, глибокий і владний. — Ви завжди приносите з собою запах кайданів і болю.

— Ми кличемо вас з миром, пані, — Дем’ян схилив голову, виказуючи повагу цьому сильному духу. — А ви, я бачу сміливці, у ніч Самайну... — світло свічки відблиснуло на її зубах, не надто менших ніж у Валеррр'яна. І це повірте, було мотрошно. Кішка перевела погляд на мене. Вона дивилася довго, наче пронизувала мене наскрізь, оцінюючи кожен шрам на моїй душі. Я відчула, як мене роздягнути поглядом до кісток.

— Ти — його відьма? — запитала вона. — Та, що змушує мого сина бігати по калюжам і їсти всякий непотріб?

— Я та, хто його втратила, — прошепотіла я, опускаючись на коліна перед колом. — Благаю, скажіть... чи він живий? Чи він там, у світі мертвих?
Кішка повільно заплющила очі, ніби прислухаючись до чогось, що чула лише вона. Хвилина очікування здалася вічністю.

— Я відчувала його... зовсім недовго, — нарешті промовила вона. — І я скажу тобі так, дівчинко: у світі мертвих його немає. Там порожньо. Його слід веде вглиб світу живих. Він десь тут, дихає тим самим повітрям, що і ви. І я дуже сподіваюся, що це надовго.

  Вона знову оглянула мене з ніг до голови, і в її погляді з’явилося щось схоже на сувору симпатію.

— Ти ж подбаєш про нього, дівчинко? Мій син занадто гордий, щоб просити про допомогу, але він завжди вибирав складні шляхи.

— Обіцяю, — кивнула я, відчуваючи, як по щоках течуть сльози полегшення.

  Кішка востаннє шипнула в бік Дем’яна, зблиснула холодними очима і просто розчинилася в повітрі, зробивши круг, і залишивши після себе тільки запах хвої та снігу.

  Ми сиділи виснажені. Сеанс виклику забрав останні сили, але приніс надію. Валеррр’ян живий. Він у світі живих. Але чому тоді жодне закляття Бюро, жоден радар Тесси не може його знайти? Під якою силою він знаходиться?

— Це неможливо, — пробурмотів Дем’ян, розтираючи обпечені руки. — Якщо він у місті, я мав би відчути його через свою силу або хоч сплеск сили чужої. Хто може сховати фамільяра такого рівня так чисто?

  У цей момент Тінько, який до цього сидів тихіше за мишу в кутку, раптом підвівся. Його маленькі ручки тремтіли, а вуха нервово сіпалися.

— Панночко... Пане Наливайко... — прошепотів домовик, виходячи на середину кімнати. Його голос був настільки тонким, що ледь не зривався.

— Що таке, Тінько? — я глянула на нього.