Розділ 38

  Львів у день Самайну нагадував величезний склеп, з якого викачали все повітря. Туман під Ратушею був настільки густим, що здавався живим — він обплітав ноги, заповзав під плащ і шепотів голосами тих, хто століттями канув у небуття в підземеллях міської управи.

  Ми з Дем’яном бігли крізь ці холодні коридори, і звук моїх кроків відбивався від низьких склепінь, наче удари молота по серцю. Всередині мене все ще зяяла та сама чорна діра. Обірвана струна зв’язку з Валеррр’яном боліла так, ніби мені відтяли частину душі без наркозу. Я більше не відчувала його тепла, його бурчання, його іронічних думок. Була тільки порожнеча. Холодна, як камінь під моїми ногами.

— Сюди! — крикнув Дем’ян, різко повертаючи в бік підземель і старих в’язничних камер.

  Магічний слід фамільяра — тонка біла нитка ефіру — ставав дедалі слабшим. Він вів нас у найтемніший кут підземелля, де колись знаходилися камери для особливо небезпечних злочинців та «відьомські ями».

  Ми зупинилися перед високою нішею в стіні. Там, за іржавими ґратами, стояло воно.

  Це було величезне дзеркало в рамі з потемнілого срібла, прикрашеній фігурами горгулій, що плакали. Поверхня дзеркала не відбивала реальність. Вона була затягнута сірою каламуттю, яка повільно оберталася, наче дим. Біла нитка Валеррр’яна вела прямо в центр цієї каламуті й там... просто розчинялася.

— Валеррр’яне! — я кинулася до ґрат, але Дем’ян перехопив мене, силою відтягуючи назад.

— Не смій торкатися! — прогримів він. — Найда, стій! Зараз прибуде підмога! — він не давав мені і кроку ступити вперед.

  У цей момент у підземелля влетіла група швидкого реагування Бюро. Черевики гупали по каменю, магічні ліхтарі розрізали темряву різким синім світлом. Оперативники миттєво оточили дзеркало, виставляючи захисні екрани.

— Слідчий Наливайко, доповідь! — вигукнув командир групи, суворий чоловік із магічним шрамом через усю щоку.

— Неопізнаний об’єкт, — Дем’ян не відпускав моїх плечей, відчуваючи, як я тремчу. — Ймовірно, проклятий артефакт часів інквізиції. Фамільяр стажерки перетнув межу дзеркала.

  Оперативник підійшов до дзеркала з детектором. Прилад видав такий пронизливий звук, що я мимоволі затулила вуха.

— Кваліфікація: «Термінальна тінь», — відрізав командир. — Об’єкт пов’язаний із підземною в’язницею. Тут тисячі загублених душ, які не знайшли спокою. Сьогодні переддень Самайну. Активність зашкалює. Дзеркало працює як односторонній шлюз.

— Витягніть його! — закричала я, намагаючись вирватися з рук Дем’яна. — Він там! Я знаю!

  Командир подивився на мене з холодною професійною байдужістю.

— Дівчино, це неможливо. Втручання в об’єкт такого рівня в день Самайну призведе до розлому в центрі міста. Пошукові роботи припинити. Об’єкт опечатати до четверга. Контур закрити.

— Ви не можете! — мій голос зірвався на хрип. — Він не доживе там до четверга! Він... він частина мене!

— Найда, досить, — Дем’ян розвернув мене до себе, і я побачила в його очах той самий біль, але прихований під маскою обов’язку. — Вони не підуть туди. Ніхто не піде. Це наказ.

  Я дивилася на дзеркало, яке оперативники вже почали завішувати сталевими магічними полотнами. Сірий дим за склом востаннє здригнувся, і мені здалося, що я побачила там знайомий білий контур... А потім усе зникло.

  Дем’ян привіз мене додому на Калічу гору майже на руках. Я не відчувала ніг, не відчувала холоду дощу. Всередині мене оселилася така гучна тиша, що вона заглушала навіть шум міста.

  У квартирі нас зустрів Тінько. Побачивши, що ми двоє, без великого білого кота, домовик випустив із рук тацю. Дзвін розбитої порцеляни здався мені вибухом.

— Панночко... — прошепотів він, притискаючи ручки до грудей. — Де пан Валеррр’ян?
Я не змогла відповісти. Я просто пройшла до його нового дубового крісла, яке він так любив, і впала в нього, зариваючись обличчям у тканину, що все ще пахла його шерстю та вершками.

  Дем’ян миттєво зв’язався з Тессою. Через кілька хвилин вона була в нас разом з Архімедом.

— О боги... — Тесса кинулася до мене, обіймаючи. — Еллі, я чула... Бюро дало відбій? Як вони могли?!
«Зв'язок не мертвий, Ізабелло», — пролунав у моїй голові спокійний, але сумний голос Архімеда. Сова опустилася на спинку крісла. «Струна не зникла, вона просто вкрилася попелом. Він десь там, у міжсвітті. Йому страшно, але він бореться і ти повинна!».

— Дем’яне, будь ласка... — я підняла голову, дивлячись на слідчого. — Ви ж не залишите це так?

  Дем’ян стояв біля вікна. Він зняв піджак, розстебнув манжети. Його обличчя було блідим, а очі горіли небезпечним вогнем.

— Тессо, залишайся з нею. Тінько, завари їй сонний відвар. Я повернуся до Ратуші.

— Ви такий самий, як вона! — вигукнула Тесса. — Вас звільнять!

— Мені байдуже, — відрізав Дем’ян. — Я спробую знайти інший шлях. Бібліотека, старі карти в’язниці... я спробую знайти, куди веде це дзеркало.

  Він востаннє подивився на мене. Кільце на моєму пальці завібрувало — я відчула його рішучість, змішану з чистим, первозданним гнівом. Він не збирався здаватися. І я відчула невимовну надію.

  Дем’ян повернувся до підземель Ратуші, коли місто вже повністю занурилося в сутінки Самайну. Оперативники Бюро виставили пости, але він знав як пройти через патрулі іншими шляхами, про які не писали в сучасних картах.

  Він ішов крізь темряву, і його власна тінь почала рости, стаючи довшою та густішою. Кожен крок віддавався болем — старі в’язні Ратуші відчували представника закону.

  Біля входу до «нижніх ям» шлях йому перегородили вони. Привиди. Десятки прозорих, понівечених фігур виринали прямо зі стін. Це були ті, хто помер від тортур, голоду та самотності. Вони бачили в Дем’янові лише ворога.

— Кат... — прошепотіло повітря тисячею голосів. — Прийшов ще один кат...

— Геть з дороги, — голос Дем’яна вібрував від прихованої сили.