Розділ 37

  Ранок Самайну у Львові був схожий на стару, вицвілу світлину. Туман, густий і вологий, сповзав із Високого Замку, заплутувався в гострих шпилях костелів і осідав на бруківці дрібними, як бісер, краплями. Повітря здавалося наелектризованим: межа між світами вібрувала так сильно, що звичайні перехожі мимоволі піднімали коміри, відчуваючи дивний протяг із «того боку».

​  Я стояла біля дзеркала, затягуючи пасок плаща. Кільце на пальці було холодним, наче крижинка, але всередині нього жевріла ледь помітна іскра — Дем’ян був уже в Бюро, я відчувала його напружену зосередженість.

​— Еллі, якщо ми зараз не вийдемо, я з’їм свої власні вуса від нудьги, — пробасив Валеррр’ян. Він уже встиг тричі обійти кімнату, перевірити нове крісло на наявність пилу і тепер сидів біля дверей, наїжившись. — Дощ, туман, Самайн... Ідеальний день, щоб зачинитися вдома, але ми ж не шукаємо легких шляхів, правда? Ми шукаємо «Б».

​— Йдемо, Валеррр’яне, — тихо сказала я, кинувши останній погляд на Тінька, який зосереджено перетирав магічні трави для вечірнього оберегу.

​  Магічна бібліотека на Краківській зустріла нас важким духом старої шкіри, сухої полині та застояного часу. Тут не було вікон — лише тисячі світильників, що горіли тьмяним блакитним світлом, і нескінченні стелажі, що йшли кудись у нескінченність.

​— Родоводи? — прорипів бібліотекар, привид у потертому сурдуті, який, здавалося, сам був частиною каталогу. — Секція «Б» за тим кутком, панянко. Слідкуйте за руками — книги там люблять переплутувати сторінки, щоб здаватися цікавішими.

​  Я сіла за масивний дубовий стіл і розкрила перший фоліант. Валеррр’ян миттєво занудьгував. Він обнюхав ніжку столу, пирхнув на пил і почав кружляти навколо рядів, бурмочучи собі під ніс:

​— «Родоводи», «хроніки»... Кому це цікаво? У нормальних котів родовід закінчується на «мій тато був великим мисливцем за рибою», а тут — томи макулатури. Еллі, ти ж розумієш, що твій справжній родовід зараз, мабуть, десь у Карпатах сміється над цими книжниками?

​  Я не відповідала. Мої пальці вже ковзали по пергаменту.

  Б. Багряні, Базилевичі, Бакуни, Барабаші, Безпальки, Белінські, Березні, Бережківські, Бережницькі, Бистрицькі, Білі, Білозірські, Білоуси, Бойчуки, Бондарі, Бориславські, Бортнянські, Боярські, Браницькі, Броварські, Броницькі, Буревії...

  Прізвища миготіли перед очима. Їх було близько трьох десятків тільки великих родів, а дрібних гілок — ще більше. Я дістала свій блокнот і почала виписувати.

​— Так... Бережна Марта, народила у 1995-му... Білозірська Олена... Бойко Стефанія...

​  Список ріс. Я методично відфільтровувала жінок віком від 18 до 40 років на момент мого народження дев'ятнадцять років тому. Коли кількість імен перевалила за тридцять, у мене почали боліти очі. Коли їх стало п’ятдесят — у грудях оселився холодний камінь розпачу.

​— П’ятдесят одна... — прошепотіла я, дивлячись на заповнені сторінки. — Валеррр’яне, це неможливо. Як я дізнаюся, хто з них?

  ​Я заплющила очі, намагаючись згадати ту люльку з Прадуба, ініціали «І. Б.». І раптом мене прошила думка, від якої стало ще холодніше: «А що, якщо вона не покинула мене? Що, якщо вона не могла залишитися?».

 ​Я відкрила інший розділ — «Книга Втрат. Західний регіон». Список відьом, які померли або зникли безвісти за останні двадцять років.

  Ціна правди була гіркою

  Переглядати список мертвих було набагато важче. Кожне ім’я здавалося криком у тиші. Близько двадцяти відьом із прізвищем на «Б» загинули за цей час. Хтось під час Розлому, хтось від магічного виснаження, хтось... за нез’ясованих обставин.

Бережна Вікторія — зникла у Сколівських Бескидах.

​Багряна Анна — загинула під час експерименту Бюро.

​Біла Марія — не повернулася з ритуалу Самайну.

  Я відчула, як по щоці скотилася сльоза. Кожна з цих жінок могла бути тією, хто вишивав «І. Б.» на моїй ковдрі. І кожна з них зараз була лише рядком у книзі. Сумніви гризли мене, як іржа залізо. Чому вони сховали мене в Сколе? Чому не залишили в родині? Невже я була такою небезпечною з самого народження, що навіть материнська любов не змогла мене захистити? Або, навпаки, вони захищали мене від чогось набагато страшнішого за самотність сиротинця?

​— Еллі, я піду гляну, що там у секції «Заборонені десерти минулих віків», — пробурчав десь здалеку Валеррр’ян. — Бо твій настрій зараз такий кислий, що в мене шерсть дибки стає.

  ​Я лише махнула рукою, не відриваючись від списку. У мене залишилося заледве шість годин до заходу сонця. Шість годин, щоб зрозуміти, кого кликати біля Воріт.

​  Ближче до обіду бібліотека стала зовсім тихою. Я виписала вже сімдесят одне ім’я. Це здавалося нереальним. Безглуздим. Як можна знайти голку в копиці імен, коли кожне з них — потенційна рана?

​  Я відклала перо і потерла скроні.

— Валеррр’яне, що ти думаєш про прізвище Бережні? Воно звучить найчастіше в контексті Сколе...

​  Тиша була мені відповіддю.

  Я підняла голову. На сусідньому стільці, де зазвичай розвалювався кіт, було порожньо. Біля стелажів — нікого.

​— Валеррр’яне? — покликала я, спочатку спокійно. — Годі жартувати. Нам треба йти до Опери, Дем’ян чекає.

​  Ніхто не відгукнувся. Я встала, обійшла свій ряд, потім сусідній. Бібліотека здавалася вимерлою. Навіть привид-бібліотекар кудись зник.

​  І тут я це відчула.

​  Це було немов різкий удар під дих. Тонка, срібляста струна всередині моїх грудей — той самий зв’язок між відьмою та фамільяром — раптом напружилася до межі й... луснула.

​  Я охнула, хапаючись за край столу. Всередині утворилася чорна, крижана діра. Порожнеча. Я більше не відчувала його тепла, його бурчання, його роздратованого «дитинко». Світ навколо раптом став пласким і мертвим.

​— Валеррр’яне!!! — мій крик відбився від стін бібліотеки, але у відповідь прийшла лише глуха тиша Самайну.