Розділ 36

  Львівський вечір за вікном квартири на Калічій горі нагадував розлите чорнило, в яке хтось щедро додав туману й дощової води. Я стояла посеред вітальні, відчуваючи, як тремтять пальці. Поїздка в Сколе, розмова з пані Ольгою, ініціали «І. Б.» — усе це пульсувало в моїй голові, наче роздратований нерв. Я більше не могла чекати вівторка. Не могла робити вигляд, що я просто стажерка у відпустці.

— Еллі, дитинко, ти зараз прокрутиш дірку в тому металі, — зауважив Валеррр’ян, ліниво спостерігаючи за мною зі свого нового крісла. — Ти впевнена? Наливайко, звісно, рятувальник за покликанням, але висмикувати його порталом у неділю ввечері... Це як тицьнути палицею в сплячого ведмедя.

— Він сам сказав: натиснути на камінь, якщо буде потреба, — прошепотіла я, торкаючись холодного димчастого кристала на кільці. — І мені зараз... дуже треба.

  Я заплющила очі й різко натиснула на грань каменя.

  Минуло заледве кілька секунд. Повітря посеред кімнати раптом здригнулося, наче натягнута струна. Спалах синього полум’я, різкий запах озону та мокрої бруківки — і прямо переді мною матеріалізувався Дем’ян.

  Він був без свого звичного плаща, у самій лише темній сорочці з розстебнутим коміром. У руках він усе ще стискав якийсь магічний сувій. Його погляд метнувся по кімнаті, шукаючи ворогів, монстрів або принаймні витік газу.

— Найда?! Що сталося? Де загроза? — його голос був хрипким від напруги. Він зробив крок до мене, майже торкнувшись моїх плечей, але вчасно зупинився, зрозумівши, що в квартирі панує тиша, порушувана лише мурчанням Валеррр’яна.

— Загрози немає, Дем’яне. Тобто... фізичної немає, — я опустила руку, відчуваючи, як серце калатає об ребра. — Пробачте, що так... Але мені треба поговорити. Будь ласка. Вип’єте чаю?

  Дем’ян кілька разів глибоко вдихнув, заспокоюючи бойову магію, що все ще іскрила на кінчиках його пальців. Він розгублено озирнувся навколо. Його погляд затримався на старовинних меблях, на Тінькові, який боязко визирнув із кухні, і на затишному м’якому світлі лампи. Слідчому явно було ніяково. Він звик до допитів у холодних кабінетах або до небезпечних завулків, а тут... тут було занадто по-домашньому.

— Чай? — перепитав він, наче це слово було з іноземної мови. — Найда, ви викликали мене екстреним порталом, щоб запропонувати чаю? Чому не можна було зустрітися завтра в офісі? Чи хоча б на нейтральній території?

— Тому що завтра може бути пізно, — я вказала на стілець. — Будь ласка, сядьте. Тінько вже заварив мелісу.

  Дем’ян нервово повів плечима, але таки сів на край стільця, виглядаючи в моїй кухні як інопланетний загарбник, що випадково потрапив на свято врожаю. Він обхопив пальцями теплу чашку, і я побачила, як його м’язи поступово розслабляються, хоча він усе ще тримав спину прямо, наче проковтнув залізний жезл.

— Я була в Сколе, — почала я, сідаючи навпроти.

  Дем’ян слухав.

— Я знайшла жінку, яка пам’ятає мою появу. Вона розповіла про люльку з лози Прадуба. Про дорогі пелюшки. І про те, що на дитячій ковдрі були вишиті ініціали: «І. Б.». Не Найда, Дем’яне. Моє прізвище починається на «Б». І в бюро це знали. Вони забрали всі ці речі в мої сім років.

  Він мовчав, дивлячись у темну глибину чаю. В напівтемряві кухні його обличчя здавалося висіченим із тіні.

— І це ще не все, — продовжила я, відчуваючи, як голос міцніє. — У книгах Тінька я знайшла згадку про Самайн. Про Лису гору і Ворота, які відчиняються раз на рік. Завтра ввечері я зможу знайти свій рід, якщо матиму ім’я. Я хочу знати, хто я. Я хочу знати, чому мене заховали в горах, як якусь ганебну таємницю.

  Дем’ян нарешті підняв очі. У них була така суміш болю та професійної стриманості, що мені захотілося відвернутися.

— Найда, Лиса гора на Самайн — це самогубство, — відрізав він. — Межа там настільки тонка, що вас може затягнути в небуття раніше, ніж ви встигнете промовити першу букву імені. Це неможливо. Бюро закриває периметр кожного року.

— Для мене немає нічого неможливого після того, як дев'ятнадцять років годували мене брехнею про «випадкову знахідку», — відрізала я.

  Дем’ян зітхнув, поставивши чашку на стіл. Він побачив мій стан — ці стиснуті кулаки, ці палаючі очі. Він зрозумів, що я не відступлю. Навіть якщо він мене зв’яже, я знайду спосіб вибратися.

— Добре, — промовив він тихо. — Я зроблю все можливе. До завтрашнього обіду я перевірю архіви ще раз. Але ж ви розумієте більшість інформації про «Бережних» або «Буревіїв» чи «Багряних» — я не знаю точно, яке з прізвищ ваше — має гриф «Особливої секретності», однак якщо ваш рід менш знаменитий... Я не можу просто винести справу з Бюро.

  Він на мить завагався, а потім нахилився ближче.

— Але є одна лазівка. Моя присяга забороняє мені розголошувати таємниці, але вона також забороняє мені брехати стажеру під час офіційного запиту. Якщо ви прямо запитаєте мене: «Це моє прізвище?» — і я знатиму відповідь, я не матиму права збрехати.

Я кивнула, закарбовуючи це в пам’яті.

— Поки я шукатиму в архівах, вам теж є чим зайнятися, — продовжував Дем’ян, і його голос знову став діловим. — Ідіть у магічну бібліотеку на вулиці Краківській. Шукайте розділ «Родоводи відьомських династій України». Пам’ятайте, відьомська сила передається тільки по материнській лінії. Відфільтруйте кандидаток по віку — вам дев'ятнадцять, отже шукайте тих, хто мав народити в цей період. Якщо знайдете збіг із літерою «Б», завтра о першій годині дня ми зустрінемося біля Опери.

  Він підвівся, збираючись піти.

— Ізабелло... — він вперше назвав мене на ім’я без офіційного «панночко». — Будьте обережні. Деякі таємниці краще залишати запечатаними.

  Він простягнув руку, щоб потиснути мою на прощання. Як тільки наші пальці зіткнулися, срібне кільце на моєму пальці раптом спалахнуло таким нестерпним жаром, що я зойкнула, відсмикуючи руку. Кристал на мить засвітився яскравим фіолетовим світлом, і мені здалося, що крізь мене пройшов електричний розряд.