Розділ 35

  Перші дні відпустки виявилися дивною сумішшю полегшення та тривоги. Понеділковий шторм в офісі вщух, залишивши по собі тихий шелест дощу за вікном Калічої гори та незвичну відсутність дедлайнів. Я справді байдикувала — вперше за довгі місяці. Магічне кільце на пальці, здавалося, теж пішло у відпустку: воно більше не пульсувало від наближення Дем’яна, лише іноді тьмяно поблискувало, нагадуючи про те, що зв’язок нікуди не зник, він просто причаївся.

  Валеррр’ян повністю окупував своє нове дубове крісло. Він розвалився в ньому з таким виглядом, ніби був не просто фамільяром, а як мінімум імператором усієї Галицької магічної автономії.

— Еллі, дитинко, принеси мені ще тих вершків. І не з холодильника, а кімнатної температури. Моє стратегічне мислення вимагає комфорту, — мурчав він, не розплющуючи очей.

— Твоє стратегічне мислення зараз зайняте планом «як не поворухнути хвостиком до вечора», — всміхнулася я, але вершки все одно принесла.

Поки Валеррр’ян насолоджувався життям, я зарилася в книги Тінька. Наш домовик мав цілу бібліотеку, заховану в нішах стін: старі сувої, обтягнуті шкірою невідомих істот, пожовклі щоденники львівських майстрів та «Книгу Шляхів і Тіней», яка пахла сухою полинню та часом.
Саме в цій книзі, на сторінці, закладеній сухим листком папороті, я знайшла те, що змусило моє серце пропустити удар.

— Валеррр’яне, слухай... — я пробігла очима по рядках. — «Коли сонце сховається за межу Самайну, а завіса між світами стане тоншою за крило метелика, відчиняться Ворота на Лисій горі. Лише в цю ніч кров може озватися до крові. Той, хто шукає коріння, зможе пройти стежкою предків, якщо матиме ім’я, яке покличе».

  Валеррр’ян підвів одне вухо, зацікавлений, попри весь свій позірний спокій.

— Лиса гора? Тільки не кажи мені, що ти збираєшся пертися туди на Самайн. Там же буде такий магічний вінегрет, що навіть Архімед зі своєю телепатією з глузду з’їде. До того ж, там написано: «матиме ім’я». А ти в нас — Ізабелла Найда. «Найда» — це не прізвище, Еллі, це діагноз. Тебе знайшли.

  Я прикусила губу. Він мав рацію. Щоб пройти крізь Ворота і знайти свій рід, я мала знати, кого шукати. Просто «батько» чи «мати» в ту ніч не спрацює — тисячі тіней відгукнуться на такий поклик, і жодна не буде твоєю.

— Мені потрібна інформація, — я закрила книгу, і пил злетів з неї маленькою хмаркою. — У сиротинці мають бути старі записи. Хто мене приніс? З чим я була? Може, там залишилася хоча б крихта правди, яку мені необхідно знати.

— О ні... — Валеррр’ян важко зітхнув, нарешті сідаючи в кріслі. — Тільки не сірий будинок з ароматом вівсянки та дитячих страхів. Еллі, це переддень Самайну. В таких місцях зараз фонить так, що в мене вуса закрутяться в інший бік.

— Тінько залишиться вдома готувати гарбузову кашу, а ми йдемо, — відрізала я, дістаючи з шафи свій плащ. — Це мій єдиний шанс, Валеррр’яне. Я не хочу бути просто «фактором ризику». Я хочу знати, чия кров тече в моїх жилах і чому вона так лякає Бюро

  Суботня електричка «Львів — Мукачево» була особливим видом випробування для нервової системи. Вона пахнула мокрими вовняними пальтами, старою оббивкою сидінь і чиєюсь домашньою ковбасою, аромат якої заповнював увесь вагон, конкуруючи з морозною вогкістю, що просочувалася крізь щілини у вікнах. Гори за склом поступово виринали з туману, нависаючи над коліями, наче велетні, що охороняли таємниці минулого.

— Еллі, я офіційно заявляю: це воєнний злочин проти моєї гідності, — пробасив Валеррр’ян, намагаючись вмоститися на моїх колінах так, щоб не торкатися брудного сидіння. — Після дубового крісла і вершків цей вид транспорту сприймається як заслання на каторгу. Чому ми не могли взяти таксі? Чи хоча б магічний портал?

— Тому що портали відстежує Бюро, Валеррр’яне, — прошепотіла я, сильніше кутаючись у плащ. — А електричка — це шум, натовп і відсутність магічного сліду. Ми просто туристи.

— Туристи з білим котом-мізантропом, — буркнув він, але нарешті затих, втупившись у вікно.
Сколе зустріло нас пронизливим гірським вітром. Містечко здавалося маленьким і принишклим біля підніжжя Бескидів. Сиротинець, який тепер став звичайним дитячим будинком, виглядав похмуро: сірі стіни, облуплена фарба і високий паркан. Саме тут, у плетеному кошику-люльці, мене знайшли дев'ятнадцять років тому.

  Теперішня директорка, пані Ольга, виявилася жінкою суворою, але з проникливим поглядом. Раніше вона працювала тут завгоспом, тому знала кожен цвях у цій будівлі.

— Ізабелла? Найда? — вона примружилася, розглядаючи мене через окуляри. — Я пам'ятаю ту ніч. Таке не забувається, навіть якщо дуже хочеться.

  Ми пройшли до її кабінету, де пахло старим папером і дешевим чаєм. Пані Стефанія не поспішала говорити, тому мені довелося діяти. Я зробила вдих, відчуваючи, як магія — тонка, м’яка, наче павутинка — починає виходити з моїх пальців. Це було легке навіювання, магія шепоту.

— Ви пам’ятаєте ту люльку, пані Ольго, — прошепотіла я. — Ви пам’ятаєте, що було всередині. Розкажіть мені.

  Погляд жінки на мить затуманився. Вона опустила руки на стіл і заговорила тихим, наче з глибини років, голосом:
— Люлька була дивна... Занадто дорога для нашого містечка. Виплетена так витончено але ніби з дуба, наче її робили ельфи, а не люди. Шовкові пелюшки, тонке мереживо. Вона світилася багатством, якого ми тут ніколи не бачили. А на наступний день після того, як тебе залишили, хтось намагався її вкрасти.

— Вкрасти? — я подалася вперед.

— Так. Вночі. Ми почули шум у комірчині, де зберігалися речі підкидьків. Хтось намагався витягти саме ту люльку. Злодія ми не наздогнали, він наче розтанув у тумані біля гір. А через кілька днів ми знайшли ковдру... дитячу ковдру, в якій тебе принесли. На кутку були вишиті золотою ниткою ініціали: «І. Б.».

— І. Б., — повторила я. — Не «І. Н.». Не Найда.
— Ми не знали, що це означає. А потім, коли тобі виповнилося сім... — пані Стефанія здригнулася, і навіювання майже розсіялося. — Трапився той інцидент. Ти пам'ятаєш? Щось там з газом здається було, витік. Тоді приїхали люди зі Львова. Якісь дуже поважні пани, в них ще був той символ на машині, ніби яструб і меч. Якісь можновладці.