Розділ 34

  Дощ у Львові — це не просто опад. Це стан душі, який місто нав’язує тобі без жодного права на апеляцію. Цього понеділка небо вирішило, що воно — дірявий міх із крижаною водою, і вилило на бруківку все, що накопичило за останні кілька місяців.

  Ми з Валеррр’яном дісталися офісу в стані, який важко було назвати презентабельним. Я, з мокрими подолами плаща та вологими пасмами рудого волосся, що вибилися з-під каптура; мій фамільяр — у стані повної емоційної та фізичної катастрофи.

— Подивіться на мене! Просто подивіться! — волав Валеррр’ян, заскочивши в кабінет і миттєво почавши інтенсивно труситися. — Я — не кіт! Я — мокра брудна швабра з поганим характером! Моя велична, прекрасна, сніжно-біла вовна перетворилася на злипле непорозуміння! Еллі, якщо я захворію на нежить, ти будеш читати мені вголос кодекси Бюро цілодобово, щоб я помер швидше і не мучився!
Бризки полетіли в усі боки. Віра, яка якраз розкладала на столі свіжі папери, скрикнула й прикрилася папкою.

— Пане Коте! Майте совість! — вигукнула вона.

— Совість потонула в калюжі на Галицькій площі! — відрізав Валеррр’ян, застрибуючи на підвіконня біля батареї. — Разом із моєю вірою в гуманне ставлення до вищих магічних істот.

  Я мовчки зняла плащ. Мій настрій був під стать погоді — сірий і колючий. Понеділок вимагав від мене бути «новою Еллі»: холодною, професійною і абсолютно непроникною. Особливо для Дем’яна. Я відчувала його присутність спиною ще до того, як повернулася. Він сидів за своїм столом, і я знала, що він спостерігає за кожним моїм рухом.

— Доброго ранку, колеги, — промовила я голос настільки рівним, що він здивував навіть мене саму.

  Жодного погляду в бік слідчого. Жодного «привіт» Діані. Я просто сіла за стіл, дістала свій журнал і втупилася в записи. Кільце на пальці миттєво зреагувало — воно почало пульсувати тихим, обережним теплом. Дем’ян хотів заговорити. Я відчувала його сум’яття, його бажання щось пояснити після тієї суботи на ринку. Але я виставила ментальну стіну завтовшки з оборонний мур Цитаделі. 

  Питій, сірий кіт Ліди, обережно визирнув з-під її столу. Побачивши мокрого і розлюченого Валеррр’яна, він ікнув і спробував закопатися в купу чистих бланків.

— Питію, навіть не думай! — Валеррр’ян ліниво примружив одне око. — Твій сертифікат про закінчення курсів не захистить тебе від мого поганого настрою. Іди сюди й дихай на мене теплом, якщо не хочеш, щоб я розповів усім, як ти злякався магічної мухи минулої п'ятниці.

  Питій затремтів і видав звук, схожий на здуття магічної кулі.

  Мир тривав рівно п’ятнадцять хвилин. До того моменту, як двері розчинилися і в офіс влетіла Тесса.

  Вона була схожа на грозову хмару в окулярах. Архімед на її плечі не просто сидів — він розправив крила, намагаючись втримати рівновагу, і видавав короткі, уривчасті звуки, що транслювали в наші голови чистий, нерозбавлений гнів.

— Ви це бачили?! — крикнула Тесса, кидаючи на центральний стіл мокрий примірник «Львівського магічного вісника». — Це катастрофа!
Я підійшла до столу першою. Чорні літери на першій шпальті вдарили по очах, як фізичний розряд:
«ФАКТОР РИЗИКУ: СТАЖЕРКА-КАТАСТРОФА ПІД КРИЛОМ БЮРО. ЧОМУ ЛЬВІВ МАЄ ЖИТИ НА ПОРОХОВІЙ БОЧЦІ?»

  Нижче було фото з Личакова. Я серед розбитих надгробків, з руками, що світяться руйнівною силою.

  Текст був ще гіршим: «Ізабелла Найда, відьма з неконтрольованим потенціалом, вихованка сиротинця, чиє минуле приховане печатками Бюро, вільно пересувається містом... Хто відповість за наступний вибух?»

  В офісі запала така тиша, що було чути, як вода стікає з Валеррр’яна на підвіконня.

— Хто це зробив? — голос Дем’яна розрізав тишу, як скальпель. Він підвівся, і повітря в кабінеті миттєво згустилося. — Це дані з мого особистого архіву та звітів Діани. Доступ був закритий.
Діана, яка до цього моменту спокійно пила каву, підскочила, ледь не розливши напій на свій бездоганний блакитний костюм.

— Дем’яне! Ти ж не думаєш, що це я?! — її голос тремтів від справжнього обурення. — Це підриває репутацію всього відділу! Якщо Київ побачить цей заголовок, мені першій голову відірвуть! Я за порядок, а не за жовту пресу!

  Я дивилася на Діану й розуміла — вона не бреше. Їй цей розголос був потрібен найменше. Вона хотіла контролювати мене тихо, а не виставляти на все місто.

— Якщо це не Діана, і не Дем’ян... — Тесса поправила окуляри, її погляд став підозрілим. — То хто в цьому офісі має доступ до паперів і занадто довгий язик?
Валеррр’ян раптом підвівся. Його вуса затремтіли. Він повільно перевів погляд з газети на Питія, а потім — на Ліду.

— Питію, друже... — пробасив кіт, повільно спускаючись із підвіконня. — Чому від тебе пахне не лише сертифікатом, а й свіжим страхом та як мінімум провиною? І чому твоя господарка зараз так інтенсивно намагається стати частиною шпалер?

  Всі погляди миттєво перемістилися на Ліду. Вона сиділа, вчепившись у край столу, і була блідою, як запраний рушник.

— Лідо? — Дем’ян зробив крок до неї. — Що ти накоїла?

— Я... я не хотіла... — прошепотіла Ліда, і з її очей бризнули сльози. — Я просто розмовляла зі Стефанією! Ви ж знаєте Стеф, вона працювала тут до Діани! Її фамільяром була Муха, вона завжди все чула... Стефанія так хотіла повернутися! Вона казала, що Еллі небезпечна, що вона зайняла її місце...

— Стефанія? — я згадала ту саму відьму, з гніздом розлюченої лелеки на голові. Та надто довгим носом, який вона завжди пхала в чужі справи.— Ти розповіла їй про мої показники?

— Стефанія сказала, що просто хоче допомогти! — ридала Ліда. — Вона сказала, що якщо люди дізнаються правду, Бюро перегляне контракт, і Еллі просто відправлять на донавчання, а її попросять повернутися... Я не знала, що вона піде в газету!

— Муха-пліткарка і ображена відьма, — Валеррр’ян презирливо хмикнув. — Класика жанру. Лідо, ти не просто дурна, ти — магічно некомпетентна. Ти злила секретні дані заради того, щоб твоя подружка знову могла пити тут каву й розносити плітки?