Розділ 33

  Вечір у квартирі на Калічій горі був тихим і важким. Тінько, відчуваючи мою пригніченість, ходив на навшпиньках, розставляючи тарілки з вечерею.

— Простіть, панночко... Я не знав, що так вийде, — шепотів він, ставлячи переді мною чашку з м’ятою. — Я просто хотів, щоб друзям стало легше.

— Все гаразд, Тінько, — я вимушено всміхнулася, дивлячись у вікно на дощовий Львів. — Головне, що твої друзі тепер можуть торгувати.

  Валеррр’ян вмостився на моїх колінах, важкий і теплий.

— Еллі, не гризи себе. Циганка отримала по заслугах, Тесса виявилася крутою дівчиною, а Наливайко... Ну, костюм у нього справді непоганий, але серця там менше, ніж у моїй порожній мисці. Хоча, бачила, як він здригнувся, коли я про краватку згадав? Він знає, що облажався.

  Я погладила кота по голові.

  А сьогодні... сьогодні була Діана.

  «Він знову врятував мене тоді», — думала я, засинаючи під монотонний шум дощу. — «А сьогодні — вбив щось всередині мене. Може, це і є баланс магії?».

  Я згадувала людей-привидів. Вони теж трималися за свої ілюзії до останнього, поки час не розсипався попелом. Можливо, мої почуття до Дем’яна — це такий самий потяг-привид? Гарний, затишний, але такий, що нікуди не їде.

  І Дем’ян мав рацію на вокзалі — привидів треба відпускати. Навіть якщо цей привид — твоя власна надія.

  Я заснула, без снів провалилась у темряву.

***

  Неділя у Львові завжди мала особливий ритм. Це був день дзвонів, що перекликалися між соборами, запаху свіжої випеченої здоби та неспішних прогулянок бруківкою. Але для мене цей ранок мав присмак полину.
  Магічне кільце на пальці мовчало, наче теж образилося на весь світ, але я відчувала його вагу кожною клітинкою шкіри.

— Еллі, дитинко, ти вже десять хвилин дивишся у вікно на голубів так, ніби вони вкрали твою останню надію на премію, — голос Валеррр’яна вирвав мене з роздумів.

  Кіт лежав на підвіконні, розкинувши лапи, і виглядав напрочуд похмурим.
— Сьогодні неділя. День, коли порядні фамільяри мають отримувати сніданок у ліжко, а не спостерігати за меланхолійною відьмою.

  Я відірвалася від вікна і подивилася на нього. Точно. Неділя. Двадцять шосте жовтня за магічним календарем. Дату, яку я побачила в його особовій справі в Бюро, я викарбувала в пам’яті ще в перший день. Офіційна дата «активації» або, простіше кажучи, день народження мого білого танка.

— Тінько! — гукнула я, і домовик миттєво з’явився в дверях. — Збирайся. Нам треба на ринок. Маємо важливу місію.

— Яку місію? — Валеррр’ян підозріло примружився. — Знову рятувати світ чи відмивати підземелля? Якщо так, то я офіційно на лікарняному. У мене депресія через відсутність вершків високої жирності.

— Просто сиди вдома і не спали квартиру, — кивнула я йому, натягаючи тепле пальто. — Ми скоро.

  Львівський ринок у неділю — це окремий вид мистецтва. Ми з Тіньком лавірували між пані в капелюшках та панами, що обговорювали останні новини за філіжанкою кави. Попри гіркоту в душі, я змусила себе сконцентруватися на покупках.

  Спочатку ми завітали до м’ясного ряду. Тінько прискіпливо вибирав найкращу яловичину, торгуючись так, ніби від цього залежала доля Ковену.

— Панночко, дивіться, яка вирізка! Це ж якраз для пана Кота. Він після вчорашнього бою має відновити магічний тонус.

  Потім була черга вершків. Ми купили цілих три літри — густих, жовтавих, справжніх «домашніх», від яких Валеррр’ян зазвичай впадав у стан харчової нірвани.

  Але головне чекало на нас у меблевому ряду, де торгували виробами з дерева та лози. Я шукала його довго, поки не побачила. Велике, розкладне крісло-шезлонг із темного дуба, обтягнуте міцною, приємною на дотик тканиною. Воно було широким — якраз під тридцять кілограмів пухнастого егоцентризму.

— Оце воно, — прошепотіла я. — Тінько, допоможеш донести?

— Звісно, панночко! — домовик клацнув пальцями, і крісло, огорнуте невидимою вуаллю легковажності, стало важити не більше за пір’їнку.

  Коли ми повернулися, Валеррр’ян усе ще лежав на підвіконні, демонструючи всьому світу свою «глибоку образу».
— О, повернулися, — не обертаючись, пробурмотів він. — Сподіваюся, ви принесли хоча б шматочок черствого хліба для вмираючого від голоду і депресії фамільяра.

— Взагалі-то, — я поставила сумки на стіл, — ми принесли дещо інше. Тінько, розкладай.

  Домовик із гордістю виставив крісло посеред кімнати. Я зняла з нього пакувальну крафт-бумагу.
— З днем народження, Валеррр’яне. Двадцять шосте жовтня. Я пам’ятаю.

  Кіт завмер. Повільно, дуже повільно він повернув голову. Одне його око розплющилося, потім друге. Він подивився на крісло, потім на мене, потім знову на крісло.

— Це... це що? — пробасив він, зістрибуючи на підлогу. Його хвіст почав повільно рухатися з боку в бік.

— Це твоє особисте місце сили, — посміхнулася я. — Воно розкладне, дубове і, як обіцяв майстер, витримує вагу невеликого бегемота.

  Валеррр’ян підійшов до крісла з такою урочистістю, наче це був престол для коронації. Він принюхався до дерева, помацав тканину лапою. Потім одним стрибком застрибнув на нього, зручно вмостився і видав звук, схожий на мурчання несправного холодильника.

— Еллі... — він заплющив очі від задоволення. — Ти... ти пам’ятала? Навіть після того, як вчора побачила Наливайка з цією «платиновою катастрофою»?

— Я завжди пам’ятаю про свою сім’ю, Валеррр’яне, — тихо сказала я, підходячи до нього і гладячи по густій шерсті. — І ніякий слідчий у синьому костюмі цього не змінить.

— Сім’я... — пробурмотів кіт. — Це добре. Це правильно. Крісло — десять із десяти. Кут нахилу спинки ідеально підходить для мого стратегічного мислення. І, я так розумію, вершки в сумках теж не випадково?

— Звісно. І м’ясо. Тінько вже готує святкову вечерю.
Неділя почала набувати інших кольорів. Відчуття якоїсь втрати нікуди не зникло, воно просто відступило на задній план, як туман у львівських двориках.