Розділ 31

  Дорога назад від Привокзальної пройшла в тиші, яка була важчою за чавунний локомотив. Дем’ян не сказав жодного слова. Він не дивився в мій бік, навіть коли ми стояли на світлофорі, а його пальці так міцно стискали кермо, що кісточки пальців побіліли. Це було не те холодне ігнорування, до якого я звикла в перші дні. Це була тиха, концентрована образа — або щось подібне до гніву людини, яка щойно витягла потопельника, а той замість подяки намагався стрибнути назад.

  Коли він висадив мене біля будинку, я тихо сказала «дякую». Дем’ян лише коротко кивнув, дивлячись прямо перед собою, і миттєво рушив з місця, залишивши після себе лише запах паленої гуми та озону.
— Ну й ну, — пробурмотів Валеррр’ян, дивлячись услід автівці. — Наш Наливайко образився. Прямо як першокласник, якому не дали розбити вікно. Еллі, дитинко, ти сьогодні перевершила себе. Я вже почав приглядати собі нову господарку серед тих привидів 60-х, але там, знаєш, з раціоном тугувато.

  Я не відповіла. Сил не було навіть на сарказм. Сходи до квартири здавалися нескінченними, а кожен крок відгукувався в голові тихим відлунням примарних коліс.

  Вдома було темно, але як тільки я переступила поріг, з кухні вибіг Тінько. Він виглядав так, ніби його самого щойно протягли крізь часову петлю: фартух набік, очі стрибають, руки тремтять.

— Панночко Еллі! Пане Коте! — він мало не впав мені в ноги. — Простіть роззяву! Я зник, я залишив вас самих, я... я заслуговую на те, щоб мене виселили в підвал до пацюків!

— Зачекай, Тінько, — я втомлено опустилася на стілець. — Що сталося? Де ти був весь день?

  Тінько схлипнув і почав розповідати, розмахуючи ручками. Виявилося, що в його нових друзів — домовичків, що тримають крамнички на підземному ринку в Цитаделі — трапилася біда. На ринок забрела якась заїжджа відьма-циганка. Чи то їй місце не сподобалося, чи то хтось їй не так вклонився, але вона вирішила вижити домовичків з їхніх насиджених місць.

— Вона наклала «Прокляття непомітності», панночко! — бідкався Тінько. — Тепер їхні крамнички — наче туман. Люди проходять мимо, дивляться прямо на товар і не бачать його! Зовсім не бачать! Прибутку — нуль, друзі мої плачуть, товар псується, а циганка регоче і каже, що тепер це її територія. Я намагався сам зняти, але де там... Моя магія проти її вузлів — як соломинка проти бурі. Простіть, що не попередив, я так хотів допомогти...

  Валеррр’ян, який вже встиг перевірити свою миску і знайти її порожньою, обурено пирхнув.
— Циганка-відьма? На нашому ринку? У Цитаделі? — він випустив кігті, дряпаючи підлогу. — Це ж пряме порушення магічної екосистеми! Тінько, ти роззява, звісно, але за друзів — хвалю. Хоча за мій порожній живіт ти ще відповіси. Еллі, чуєш? Ці прибульці зовсім сором втратили. Накладають прокляття на тих, хто постачає мені найкращі ковбаски!

  Я подивилася на заплакане обличчя Тінька. Втома від потяга-привида нікуди не зникла, але я не могла відмовити.

— Добре, Тінько. Я допоможу. Але не сьогодні. Сьогодні я навіть власне ім’я згадаю не з першого разу. Завтра субота, мій вихідний. Підемо в Цитадель і розберемося з твоєю циганкою.

  Тінько так зрадів, що миттєво кинувся готувати вечерю. Через двадцять хвилин на столі з’явився гарячий бульйон, який пахнув так, що навіть у Валеррр’яна пройшла образа.

  Ми вечеряли в теплій, майже сімейній атмосфері. Валеррр’ян розгладжував вуса і видавав тиради про те, що «циганська магія — це лише фокуси, якщо в тебе є нормальний дубовий жезл і кіт із поганим характером». Тінько постійно підливав мені чаю з мелісою, заглядаючи в очі.

  Коли я нарешті вляглася в ліжко, сон не приходив. Перед очима все ще стояв той жовтий, затишний вагон. Обличчя жінки в світлому пальто. Дівчинка, яка хотіла шоколаду. Шістдесят третій рік, який заманив їх у пастку вічного очікування. Я відчувала ту неймовірну спокусу — залишитися там, у спокої, де немає Діани, немає Бюро, немає болю від нерозуміння.

  І Дем’ян. Його крик: «Найда!». Його рука, що вихопила мене з попелу. Він був різким, він був грубим, він розбив їхні спогади вщент... Але я розуміла, що він мав рацію. Без нього я б не просто запізнилася на роботу. Я б стала частиною того потяга, що нікуди не їде.

  «Він врятував мене», — подумала я, засинаючи. — «Знову».
Його мовчання в машині тепер не здавалося таким образливим. Це був страх. Дем’ян боявся, що я не повернуся. І ця думка була останньою, перш ніж я нарешті провалилася в глибокий, безлюдний сон