Розділ 30

  Ранок сьогодні видався неймовірно... Проспанним. Я схопилась з ліжка тільки но глянувши на годинник.

  Ми вже спізнювались. Валеррр'ян ліниво відкрив одне око після моїх криків — «де моя шляпка», і ліниво потягнув лапки.

  Куди дівся Тінько я не зрозуміла, але зараз було не цього. Я скачучи на одній нозі, намагалась одразу взуватися та вкладати це руде, неслухняне волосся. Валеррр'ян вже зліз з ліжка і повільно перекочуючись наблизився до мене. 

— Еллі, жінко, не галасуй як божевільна! Ми не навіть не поснідали!

— Валеррр'яне, ми спізнююємось на роботу вже на двадцять хвилин! Який ще сніданок? 

Він лише щось мугикнув у відповідь, і ми вийшли з дому. 

— Куди подівся цей роззява домовик? Еллі, ти ж розумієш, що це не наша провина? Так? — він намагався, не сопіти коли ми рухались, — Еллі, це занадто! Збав оберти, інакше ти втратиш мене! Найкррращого фаміль'яра сьогодення! Це ж очевидно! — пхекав він. — ми вже спізнились! А отже — немає сенсу бігти, як на потяг.

Якби він знав тоді, що влучно пожартував.

  Офіс виявився напівпустим. Ну Ліда та Віра звісно працювали з паперами, але ні Діани, ні Тесс з Архімедом, ні слідчого Дем'яна, не було. 

— Пані Найдо! — промовила Віра, закоучуючи очі, — А всі вже на виклику. 

— Що ж ви, спізнюєтеся? — додала Ліда, підтискаючи губи, як вчителька молодших класів. 

— Доброго і вам дня, колеги! Я теж неймовірно щаслива вас бачити! — бовкнула віддихуючись я. І не встигла я спитати куди поділись всі, як відчула магічну напругу в повітрі.

  І тут на столі матеріалізувався із нізвідки папірець. Ну як нізвідки, з бюро звісно ж. І поки я роздумувала що з цим робити, Валеррр'ян вже потяг мене до виходу. Ліда з Вірою перезирнулись, та демонтративно втупились в свої документи.

  Потяги у Львові завжди звучать інакше. Це не просто гуркіт заліза об залізо. Це вібрація, яка піднімається з самих глибин бруківки, проходить крізь фундаменти старих кам’яниць і змушує кришталь у сервантах дзвонити так, ніби він намагається попередити про щось важливе. Місто знає, коли хтось прибуває, а коли — назавжди відходить у небуття.

  Цього разу потяг не мав звучати взагалі. Його не було в графіках, його не бачили радари, і він не спалював паливо. Він спалював час.

  Папірець з Бюро був сухим, канцелярським і пахнув холодною сталлю.
«Привокзальна. Збій сигналізації. Візуальні фантоми. Систематичне повторення. Рівень загрози: не оцінено».

— Фантоми, — пробурмотів Валеррр’ян, витягнувши шию, щоб зазирнути в текст. — Моє улюблене. Ні потримати, ні вкусити, зате психологічної шкоди — повні штани. Еллі, якщо це знову якась невпокоєна прабабуся, що шукає свій квиток у 1924-й, я вимагаю подвійну порцію вершків як компенсацію за моральні збитки.

— Це може бути петля, — сказала я, швидко проходячи повз інші офіси. — Або відлуння сильного емоційного сплеску.

— Або хтось дуже тупо й безвідповідально поліз у магістраль часу, — відповів кіт, з грацією вантажівки зістрибуючи з останньої сходинки. — Ставлю свій хвіст на друге. Люди завжди думають, що час — це річка, в яку можна кинути палицю, а потім дивуються, чому їх зносить селем.

  Привокзальна зустріла нас запахом мастила, дешевої кави з автоматів і втоми, яка тут, здавалося, в’їлася навіть у бетонні плити. Люди на вокзалі завжди трохи напівпрозорі — вони вже не тут, але ще не там. Вони в стані переходу, і саме тому такі місця найгірше тримають реальність. Вона тут тонка, як стара серветка.

  Залізничники чекали нас біля службового входу. Це були двоє чоловіків у формі, яка здавалася на них завеликою. Один — старший, з обличчям, поораним зморшками, як карта колій, інший — зовсім молодий, чиї руки тремтіли так, що він постійно ховав їх у кишені.

— Він з’являється без розкладу, панянко, — сказав старший, блідий, як стіна. — Спочатку — тиша. Така, що аж у вухах тисне. Ні шуму, ні сигналу. А потім — ніби з повітря випливає. Крізь усе.

— Крізь що саме? — уточнила я, відчуваючи, як волоски на руках стають дибки.

— Крізь потяги, — прошепотів молодий, ковтнувши клубок у горлі. — Крізь бетонні платформи. Там колись була стара колія... Зранку... він пройшов крізь людей, що чекали на електричку. Нікого не зачепив фізично. Але ті, крізь кого він проїхав... вони тепер просто сидять і дивляться в одну точку. Холодно їм, кажуть. Вічний холод усередині.

— О, — Валеррр’ян скептично примружився. — Магічна гіпотермія душі. Веселий початок робочого дня.

  Я відчула наближення «гостя» ще до того, як побачила його. Простір біля четвертої колії раптом став «неправильним». Наче хтось вирізав шмат реальності і забув обробити краї — вони були гострі, рвані й вібрували.

— Еллі, — тихо, майже попереджувально сказав кіт. — Тут не дивись занадто довго. Такі речі мають звичку дивитися у відповідь. А у тебе очі занадто великі й добрі, в них легко провалитися.

  Я зробила крок — і відчула, як під ногами здригнувся камінь. Але це не був фізичний рух. Це був звук.

  Точніше — подих. Глибокий, важкий подих величезного металевого звіра.

  Потім з’явилося світло. Тьмяне, жовтувате, затишне, як у вагонах позаминулого століття. Потяг виник зсередини самого повітря, розсуваючи туман теперішнього. Він був старий, але не іржавий. Він виглядав... доглянутим. Як спогад, який хтось надто довго і ніжно плекав у пам’яті. Вікна світилися, і в них я побачила обличчя. Втомлені, спокійні обличчя людей, які просто їдуть додому.

— Не лізь, дурна ти дитино, — прошипів Валеррр’ян, коли я мимоволі зробила крок до краю платформи. — Це не твоя історія. Це ж замкнене коло!

— Але він застряг, Валеррр’яне, — сказала я, відчуваючи, як чужа туга накочується на мене хвилями. — Він не знає, куди повинен прибути. Він між світами. Колії давно немає, але він намагається її знайти!

— Саме так там і помирають, — відповів кіт, притискаючи вуха до голови. — Між «колись» і «ніколи».