Розділ 29

  Вечір на Калічій горі опустився м’яко, наче кашемірова осіння ковдра. 

  Тінько, побачивши сіро-білу брудну гору замість кота та попелясті плями на моїх рукавичках, не сказав ні слова — просто мовчки виставив на стіл таз, який наповнив теплою водою для Валеррр’яна. Та заварив мені чай із такою кількістю заспокійливих трав, що після першого ковтка я почала бачити світ у рожевих тонах.

— Це геноцид! Це дискримінація за ознакою пухнастості! — Валеррр’ян стояв у тазу, поки Тінько відмивав його шерсть, і виглядав як розлючена хмара. — Еллі, ти бачила, до чого вони довели бідну Ізольду? Вона ж тепер, мабуть, записується на прийом до котячого психотерапевта, щоб обговорити свої травми від моїх палких обіймів! А я? Я постраждав фізично й морально! Ця піна... вона ж пахне як дешевий магічний дезодорант для вбиралень! Це ж образа моєї гідності!

— Ти сам за нею гнався, — пробурмотіла я, розглядаючи жезл. — І, до речі, ти її мало не задушив своєю «ніжністю».

— Я рятував її від вогню! Хто ж знав, що ти вирішиш видати сто тридцять балів за шкалою «я — стихійне лихо»? — Валеррр’ян витрусився, оббризкавши всю кухню. — До речі, сто тридцять... Еллі, ти ж розумієш, що тепер ми офіційно в списку «потенційних загроз містопорядку»?

  Після офісного апокаліпсису, диму та пожежної піни, наша квартира здавалася найбезпечнішим місцем у всесвіті. Хоча безпека ця була відносною, бо на кухні знову розгорталася кулінарна баталія.

— Тінько, ну хто так сипле розмарин? Це ж спеція, а не сіно для кози! — Валеррр’ян, який після купелі нагадував величезну білу кульбабу, по-господарськи сидів на стільниці. — Додай м’яти. Так, я знаю, що це м'ясо, а не чай, але м’ята дасть ту саму свіжість, яка змиє з Еллі присмак горілих протоколів. І не забудь — воно має танути в роті, як надія Діани на премію!

  Я всміхалась, слухаючи їх крізь двері ванної. Гаряча вода нарешті розслабила м’язи, але не думки. Заплющивши очі, я знову і знову бачила обличчя Дем’яна. Ми випили кави, і швидко попрощались, всі хотіли додому. Але я згадувала чомусь інший момент. Його очі в наівтемряві, в яких на мить промайнуло щось таке, від чого хотілось плакати ще дужче, коли він побачив мої сльози. Його вилиці, гострі руки, тонкі пальці піаніста...

  «Зупинись, Еллі», — У нього в минулому Діана — ідеальна, платинова блондинка, вся з себе така... столична. А в тебе... у тебе в минулому лише сиротинець і купа комплексів».

  Я розуміла, що він мені занадто подобається. До болю, до тремтіння в пальцях. Але розраховувати на його почуття було б так само нерозумно, як сподіватися, що Валеррр’ян колись визнає чиюсь перевагу в кулінарії. Я вже далеко не вперше себе ловила з цією думкою.

  Вечеря пройшла під акомпанемент котячого сарказму. М’ятне м'ясо виявилося геніальним ніколи такого не куштувала. І часниковий соус до нього, був надзвичайним.

— Завтра буде новий раунд, — муркнув Валеррр’ян, облизуючи вуса. — Але сьогодні ми перемогли. Спи, руда. Завтра нам знадобляться всі сили, щоб витримати «Київський десант».

  Ранок в офісі починався підозріло тихо. Я очікувала побачити Діану з каральною групою або принаймні з наказом про моє вигнання, але натомість застала дивну картину.

  Діана сиділа за своїм столом, і на ній не було жодного сліду вчорашньої катастрофи. Вона була дивно притишеною. Її рухи стали обережними, наче вона боялася зачепити невидиму нитку.

— Доброго ранку, колеги, — промовила вона, коли ми зайшли. Голос був рівним, майже механічним. — Ізабелло, Тессо... я хотіла сказати. Мабуть, я справді вчора перегнула. 

  Тесса уже сиділа за своїм робочим місцем, яке обросло купкою приладів та незрозумілих кристаликів, здивовано підняла одну брову. 

— Старі прилади — це завжди ризик. Я вже замовила з Києва нову серію «Аналітик-Грама». Вони мають бути сьогодні. — продовжила Діана.

  Тесса, яка саме розкладала свої викрутки, вперше за весь час осяйно посміхнулася.

— «Аналітик-Грама»? З титановими датчиками? Оце інша справа! Діано, я навіть готова пробачити вам той іскрометний вибух. І також те, що ви не дослухались до моєї думки, як технічного фахівця.

  «Її притисли згори», — пролунав у моїй голові спокійний голос Архімеда. Сова на плечі Тесси повільно кліпнула жовтим оком. «Київ не любить публічних скандалів у провінції. Тепер вона буде грати в «добру матусю». Будь обережною, Еллі. Обережність хижака страшніша за його гнів».

  Діана кашлянула, уникаючи мого погляду.

— До речі, Ізольда сьогодні залишиться вдома. Вона... е-е... потребує спокою після вчорашнього стресу.

— О! Почули? — Валеррр’ян заскочив на мій стіл, виглядаючи як втілення драматичного мистецтва. — Довели бідну, беззахисну, лису дитину до нервового зриву! Це ж жорстоке поводження з фамільярами! Я взагалі дивуюся, як я ще тримаюся на лапах після того, що побачив! Це травма на все життя! Ви всі — емоційні терористи!

  Я лише зітхнула. Драматизм Валеррр’яна сьогодні зашкалював, але це було краще, ніж шипіння Ізольди.
Об одинадцятій годині двері відчинилися, і в кабінет зайшла Ліда, ведучи за собою... щось сіре й дуже налякане.

— Мій Питій повернувся! — гордо оголосила вона. — Закінчив курси підвищення кваліфікації для офісних фамільярів. Тепер він — сертифікований шукач загублених папок!

  Питій, худорлявий сірий кіт із постійно притиснутими вухами, виглядав так, ніби його кваліфікацію підвищували в камері тортур. Побачивши Валеррр’яна, він видав звук, схожий на істеричне гикання, і миттєво спробував розчинитися в повітрі. Коли це не вдалося, він забився під стіл Ліди, і звідти світилися лише його величезні, повні жаху очі.

— О-хо-хо! — Валеррр’ян повільно підійшов до столу Ліди. — Яка зустріч! Питію, друже, ти що — на курсах вчився, як правильно імітувати непомітність? Чи тебе там вчили, що при виді справжнього білого кота треба здаватися в полон без бою?

  Питій видав тоненький писк і зарився носом у стопку паперів.