Розділ 27

  Щойно двері за Дем’яном та Діаною зачинилися, в офісі запала така тиша, що було чути, як Віра за сусіднім столом намагається не дихати. Начальство пішло на «стратегічний штрудель», залишивши нас на господарстві.

  Раптом апарат на столі Зенона спалахнув тривожним червоним світлом. Дзвінок був різким, наче зубний біль.

  Ліда здригнулася і відсунулася разом із кріслом.
— Не знімай, Еллі! — прошепотіла вона, дивлячись на трубку як на отруйну змію. — Діана сказала: ніяких виходів. Вона особисто приймає виклики. Якщо вона дізнається...

— А якщо там хтось помирає прямо зараз? — я вже простягнула руку. — Чи ми чекатимемо, поки Діана доїсть свій десерт і поправить помаду?

— Еллі права, — Тесса підняла голову від свого пікаючого пристрою. — Мій радар фіксує якийсь сплеск у районі Пекарської. Це не «побутова дрібниця». Архімеде, що там?

Сова на її плечі повільно розплющила одне око.

«Паніка. Багато адреналіну. Запах формаліну та екзистенційного жаху», — пролунав голос Архімеда в наших головах. «Секція моргу Медінституту. Хтось встав не з тієї ноги. Буквально».

Я зняла трубку.

— «Львівмагпобут», слухаю.

— Рятуйте! — заверещав у трубці молодий чоловічий голос. — Він встав! Він бігає за нами! Професору погано! Студенти в ауті! Він вимагає свій паспорт і чай!

— Хто встав? — перепитала я, відчуваючи, як Валеррр’ян уже починає точити кігті об ніжку столу.

— Небіжчик з третього столу! Приїжджайте! — зв'язок обірвався.

Я поклала трубку і глянула на дівчат. Віра та Ліда сиділи бліді, як стіни в морзі.

— Ми їдемо, — сказала я.

— Це самогубство, — прошепотіла Віра. — Діана нас з’їсть. Без солі та штруделя.

— Якщо ми не поїдемо, цей «небіжчик» з’їсть професора, — Валеррр’ян зіскочив на підлогу, розпушивши хвіст. — Дівчата, не будьте меблями. Якщо Діана спитає — скажете, що ми пішли шукати... е-е... джерела натхнення. Тессо, у нас є на чому доїхати?

— Є, — Тесса схопила рюкзак. — Моя «ластівка» під вікном. Тільки не смійтеся, вона чутлива.
«Ластівкою» виявився старенький «Фіат» такого невизначеного кольору, ніби його фарбували сумішшю іржі та надії. Автомобіль був настільки маленьким, що Валеррр’ян зайняв усе заднє сидіння, невдоволено бурмочучи про «порушення прав великих котів на особистий простір».

— Тримайтеся, — Тесса крутанула ключ, і машина видала звук, схожий на кашель курця зі стажем, але раптом з-під капота вирвалося блакитне магічне полум’я. — Я трохи допрацювала двигун. Тепер вона їсть не бензин, а ефірні залишки.

  Ми пролетіли через центр Львова, підрізаючи трамваї та ігноруючи світлофори. Тесса керувала з такою впевненістю, наче вона все життя возила магічну контрабанду.

— Архімеде, прокладай маршрут без заторів! — крикнула вона.
«Поверни ліворуч крізь двір. Там прохід на п’ять хвилин раніше відкривається», — спокійно порадив сова.
Медінститут зустрів нас тишею, яка буває тільки в місцях, де щойно сталася катастрофа. Біля входу в анатомічне відділення ми побачили двох студентів, які сиділи прямо на бруківці, втупившись у порожнечу.

— О, перші пацієнти, — прокоментував Валеррр’ян, виходячи з машини. — Дивіться на них. Майбутня опора медицини. Обличчя кольору свіжої капусти, погляд — відсутній.

  Ми забігли всередину. В коридорах пахло формаліном і панікою. Біля дверей у секційну залу сидів старенький професор Стельмах, тримаючись за серце. Навколо нього валялися розкидані скальпелі та підручники.

— Він... він там... — прохрипів професор. — Я сорок років викладаю, але щоб вони починали сперечатися про причину смерті прямо під час розтину...

З зали почувся гучний крик:

— Та не помер я! Кажу вам, я просто заснув! Де мої штани?! Чому на мені ця сорочка з зав’язками на спині? Це не гігієнічно!

  Я зазирнула всередину. Посеред зали, між столами з накритими тілами, бігав високий чоловік у лікарняній сорочці. За ним, тримаючись на безпечній відстані, ганялися два лаборанти з табуретками в руках, наче намагалися приборкати дикого звіра. Ще троє студентів лежали без свідомості під столами.

— Так, — Валеррр’ян пройшов уперед, обережно переступаючи через чиюсь чисту шапочку. — Яка епічна картина. Майбутні хірурги відпочивають у позі «морської зірки», професор готується до госпіталізації, а «зомбі» вимагає дотримання прав споживача. Еллі, твій вихід. Тільки не спали тут усе, нам ще додому їхати.

  Я дістала свій новий жезл. Рукавички з приємним теплом обхопили зап'ястя. Я зробила глибокий вдих і подумки направила потік на чоловіка.
— Status Scrutari... — прошепотіла я.

  Димчасто-блакитне світло жезла м’яко накрило «небіжчика». Я побачила його ауру — вона не була темною чи розірваною, як у привидів. Вона була... загальмованою. Рідкою, наче сироп.
— Він живий! — вигукнула я. — Його серце працює, просто дуже повільно. Тессо, проскануй його на токсини!

Тесса миттєво вихопила з кишені пристрій, схожий на футуристичний пістолет, і клацнула ним у бік чоловіка.

— Є! — крикнула вона. — Залишки «Сонної трави» або якоїсь синтетичної отрути, що імітує смерть. Його метаболізм майже зупинився. Хтось явно хотів його позбутися, але не дорахував дозу.

— Я не помер! — чоловік зупинився і вказав на мене пальцем. — Ось! Хоч ця руда дівчина розуміє! Я випив того дивного чаю в барі, а прокинувся тут, коли цей старий хрін хотів мені щось відрізати!

— Цей «старий хрін» — світило науки! — обурено вигукнув Валеррр’ян, підходячи до одного зі студентів, що лежав непритомним. — А ти, чудо в піжамі, міг би хоча б подякувати, що він не почав з голови. Погляньте на цих студентів... Еллі, вони ж реально відключилися від страху. Яке розчарування. У моєму дитинстві миші були сміливішими.

  Я підійшла до професора Стельмаха.
— Пане професоре, заспокойтесь. Це не магія смерті, це звичайна помилка медиків швидкої. Чоловік живий. Зараз ми допоможемо студентам оговтатись.