Розділ 24

  Треба було ще заскочити у офіс, хоча б для відмітки, що ми не прогуляли пів робочого дня. З другої сторони, пан Зенон сам нас попросив зникнути з очей. І не без причини, яка щасливо крокувала поруч вихляючи своїм білим хвостом.

  В офісі панувала атмосфера, яку зазвичай можна зустріти в операційній після дуже невдалого експерименту: запах антисептиків, розлитої валер’янки та тихого, зосередженого перекладання паперів.
Коли ми переступили поріг, Зенон Кріп якраз намагався відтерти з одвірка кабінету залишки магічного чорнила. Побачивши нас, він здригнувся так сильно, що ганчірка вилетіла з його рук, наче наляканий голуб.

— О... прийшли, — промовив шеф голосом людини, яка вже морально підготувалася до еміграції в Антарктиду. — Найда, я сподівався, що ви затримаєтесь на прогулянці хоча б до наступного повного місяця.

  Ліда, яка вже стояла біля дверей у плащі й капелюшку, лише співчутливо зітхнула і швидко вислизнула в коридор, кинувши на прощання:

— Удачі, Зеноне. Сподіваюся, завтра стіни ще будуть на місці.
Шеф випрямився і, набравши в легені повітря, перевів погляд на мого фамільяра. Валеррр’ян, відчуваючи свою провину, або просто смак майбутніх вершків у сумці, сів максимально пристойно, обгорнувши лапи хвостом.

— Пане фаміль'яре! — Зенон тицьнув пальцем у бік люстри, яка все ще підозріло гойдалася. — Те, що ви влаштували сьогодні — це не просто порушення субординації. Це акт тероризму проти моєї центральної нервової системи! Я отримав догану від Бюро за «неконтрольоване котяче сафарі» в державній установі!

  Якщо ви ще раз вирішите використати столичну кішку замість, чого б там не було — я випишу вам депортацію до мишачого гетто без права листування!
Валеррр’ян витримав паузу, почухав за вухом і відповів зі щирим, майже святим каяттям:

— Пане Зеноне, я визнаю: люстра була зайвою. Але погодьтеся, Ізольда в польоті виглядала набагато естетичніше, ніж у житті. Це було майже мистецтво! — Він зітхнув. — Проте, я обіцяю бути тихішим за таргана під плінтусом. Принаймні доти, доки Діана не вирішить погладити мене проти шерсті.

— Геть! — Зенон закотив очі й почимкував до кабінету, бурмочучи під ніс: — Чому в інших відьом фамільяри — це сови чи хом’яки? Чому в мене в офісі — білий «кінь» із комплексами спасителя?

  Ми не стали чекати, поки він змінить гнів на виклик бюро.
Повернення додому було справжнім святом. По-перше, в офісі вже не було Діани з її ідеальними підборами. По-друге, Дем’ян теж кудись зник, ймовірно, відмивати плащ від наслідків котячої погоні, тож вечір обіцяв бути спокійним.

  Тінько зустрів нас вечерею, яка пахла так, що навіть привиди з Цитаделі мали б злетітися на запах.
— Рагу з кролика, панночко! І картопляники! — домовик сяяв, розставляючи тарілки.
Валеррр’ян нарешті отримав свою нагороду. Банка магічних вершків була відкоркована з таким пошануванням, наче це було колекційне вино.

— М-м-м... Оце я розумію, — мурчав кіт, занурюючи вуса в золотаву рідину. — Оце життя. Ніяких тобі лисих кішок, ніяких слідчих із крижаними очима. Тільки я, вершки та моє безмежне щастя. Еллі, дитинко, їж. Тобі треба сили, бо знімати приворот — це як розплутувати навушники в кишені: довго, нудно і жахливо хочеться все порвати на дрібні шматочки.

  Вечеря минула в затишному теплі. Тінько щось розповідав про місцеві новини домовиків, Валеррр’ян давав поради щодо вибору ідеального сиру, а я просто насолоджувалася моментом спокою. Але десь у глибині душі я вже відчувала напругу. Новий жезл лежав поруч на столі, і він, здавалося, теж чекав на свій вихід.

  Сутінки опустилися на Львів, перетворюючи Калічу гору на таємничий острів. Ми повільно перейшлися до підніжжя, де біля старого каштана вже чекала магиня. Її чоловік стояв поруч, тримаючи її за руку з тією самою «скляною» ніжністю, яка викликала в мене мороз по шкірі.

— Ви прийшли... — прошепотіла жінка. Вона виглядала наляканою, але рішучою.

— Давайте почнемо, — сказала я, дістаючи жезл. — Валеррр’яне, стань на варті.

  Я заплющила очі й зробила глибокий вдих.

  «Не кричи, — згадала я пораду домовика. — Магія — це воля».
Я направила жезл на чоловіка. Крізь нові рукавички я відчула, як сила тече крізь мене — не як спалах чи сплеск, а як тонкий, розпечений дріт. Завдяки магічному зору я побачила цей приворот. Це не була просто мережа — це були товсті, брудні нитки, що в’їлися в його серце й обмотали голову, наче кокон.

— Libera... — прошепотіла я.

  Жезл у моїй руці тихо завібрував. Кристал на кінці засвітився димчасто-блакитним. Я почала повільно «різати» нитки. Це було важко. Магія привороту чинила опір, вона була липкою і злою. В якийсь момент одна з ниток лопнула з таким звуком, наче порвалася гітарна струна. Чоловік здригнувся, його обличчя перекосилося.

— Еллі, обережно! Відкат! — крикнув Валеррр’ян.

  Чорна іскра полетіла прямо в мене, але срібні нитки на моїх рукавичках спалахнули, поглинаючи удар. Я втримала потік. Останній ривок, останній дотик дубового жезла до невидимого вузла — і темрява розлетілася на тисячу дрібних уламків.

  Чоловік похитнувся і мало не впав. Магиня підхопила його, заглядаючи в обличчя.
Тиша затягнулася на хвилину. А потім чоловік глибоко вдихнув, наче вперше за п’ять років відчув запах повітря. Його очі кліпнули, туман зник. Він повільно забрав свою руку з рук дружини.

— Марто? — запит він хрипко. Погляд його став важким, сповненим усвідомлення. — Що... що ти накоїла?
Він не кричав. Але в цьому тихому запитанні було стільки болю і справжньої, не магічної гіркоти, що мені захотілося відвернутися. П’ять хвилин волі почалися.

— Пробач... — тільки й змогла видавити магиня, опускаючи очі.
Вони пішли мовчки. Вона — на крок попереду, він — позаду, дивлячись на свої руки, наче вони були в кайданах.

— Ну ось, — Валеррр’ян підійшов до мене, потираючи морду. — Свобода — це не завжди цукерки, Еллі. Але це краще, ніж жити в рожевій комі. Ти молодець. Жезл працює ідеально.