Розділ 24

  Спуск у підземелля Цитаделі відчувався як занурення в інший вимір, де час розтягувався, наче магічна іриска. Тут, під товстими шарами червоної цегли та львівської землі, не було місця для столичного пафосу Діани чи суворих звітів Дем’яна. Тільки сирий камінь, шепіт древніх сутностей і запах справжньої, нерозбавленої сили.

  Майстер-домовик, чиє обличчя нагадувало печене яблуко, урочисто виніс мій жезл. Він лежав на шматку грубого полотна, і в тьмяному світлі факелів на стінах та грибів-світляків здавався частиною самого підземелля.

— Тримай, панянко, — прорипів майстер. — Морений дуб, що бачив ще заснування королівського міста. Мідь із серця Карпат. І кристал, що пам’ятає перші грози. Він не буде вибухати без потреби. Він буде вести твій потік так, як рука веде смичок.

  Я обережно взяла жезл. Він був важким, але вага ця була приємною. Як тільки мої пальці в нових рукавичках стиснули дерево, по руці пробігло тепле поколювання. Я заплющила очі й подумки видихнула: «Сяйво». Кристал на кінці не спалахнув сліпучим вогнем, як раніше, а м’яко розцвів димчасто-блакитним світлом. Жодної іскри повз ціль. Жодного опору.

— Оце так інструмент! — Валеррр’ян схвально потерся об моє коліно. — Тепер ти не просто «фактор ризику», Еллі, ти — прецизійна зброя. Наливайко вмре від заздрощів, коли побачить, що ти навчилася чаклувати без шуму й пилу. Але досить милуватися деревиною! Мій шлунок щойно видав звук, схожий на сигнал тривоги. Там, за поворотом, я чув запах магічних вершків. Веди, Тінько!

  Ми рушили вглиб ринку. Повз нас проходили істоти, яких я раніше бачила лише на сторінках підручників. Величезний Чугайстер у хутряній накидці обережно розглядав крихкі магічні новинки, а Мавка сперечалася з торговцем про ціну на сушені квіти папороті. Демони, все так же окремо від всіх, крутилися у своєму колі, а відьми та маги у своєму. Дрібнота у вигляді домовичків та різних лісових і польових духів займалась своїми справами по закуткам. 

  А от провидиця, та що минулого разу хотіла поворожити мені, нам цього разу не зустрілась. І мабуть на краще.

  Взагалі магічний світ Львова мені здавався досить різнобарвним, тут бували і інші істоти яких можна було зустріти тільки у книжках, або магічних енциклопедіях.

  Десь мимоходом ми бачили Лісового Тура, напів-людину напів-звіра, його роги на добрі дві голови виступали над усіма. Сильні і люті істоти, якщо забрести на їх територію без дозволу, між болотами і лісом. Можуть вбити та розтоптати за понівечену траву чи квітку. Зазвичай дружні з Блудом, що заводить у туманні болота, закручуючи та заманюючи одиноких мандрівників, де і залишає на погибель, лякаючи до нестями.

  Хоча з туманами приходить не тільки Блуд, а й Туманниці, що поступово стирають спогади, і людина втрачає по краплині спочатку пам'ять, а потім і себе. Їх мало хто може описати, але з амулетами захисту, та силами природи відьми не раз стикались з ними. Їх описують, як жінок без обличчя у легких льяних сукнях, які з'являються босоніж в тумані разом з шепотами.

  А от Навії напроти, понавіюють таке, що в голові не вкладається, люблять мучити жадібних людей. Отак десь зустрінуть якогось скнару, та вже блиском золота заманюють в дикі хащі та проміж скелі, щоб згинув і ніколи не знайшли... І поки я перебирала в голові бестіарій, ми повільно рухались вздовж прилавків.

  Раптом ми порівнялися з нішею, де на старому камені сиділи Дріада, вкрита молодим листям, та молода Мавка. Я мимоволі сповільнила крок, почувши їхній шепіт.

— ...Це називають «Благословенням п’яти хвилин», — розповідала Дріада, її голос шелестів, як вітер у кронах. — Ти ж знаєш Дзиґар Бернардинів, що на костелі? Старі люди кажуть, що в давні часи, коли татарська орда підійшла до мурів, монах-чернець, що доглядав за годинником, побачив їх з вежі. Він зрозумів: брами не встигнуть зачинити.

— І що він зробив? — прошепотіла Мавка, подавшись уперед.

— Він не був просто ченцем, — Дріада посміхнулася. — Він знав таємницю Часу. Він перевів велику стрілку годинника на п’ять хвилин вперед. Магія дзвонів розійшлася містом, змусивши всіх рухатися швидше. Коли татари підскакали до брам, ті зачинилися прямо перед їхніми носами — саме на ті п’ять хвилин раніше. На знак вдячності Львів дозволив цьому годиннику завжди поспішати. І знаєш, дитино, це благословення досі тут. Львів завжди дає тобі ці п’ять хвилин, щоб встигнути врятуватися або... встигнути покохати.

— П’ять хвилин... — прошепотіла я, дивлячись на свій жезл. У магічному світі ця легенда звучала інакше. Це була не просто історія про годинник, а про те, що Львів сам допомагає тим, хто намагається захистити те, що йому дороге.

— Еллі, досить слухати казки! — Валеррр’ян вигулькнув з натовпу. — Тут проблема! Гроші закінчилися, а вершки самі себе не куплять. Ходиш вже півгодини, як мішком прибита, Еллі, викликає земля!

  Ми підійшли до прилавка, де стояла жінка з втомленим обличчям та очима, в яких згасла магія. Вона була слабкою магинею, однією з тих, хто ледь тримається на межі магічного світу. На полиці стояла завітна банка вершків, що світилися ніжним золотом.

— Скільки? — запитала я, вже знаючи відповідь.

— Гроші мені ні до чого, — тихо сказала магиня. — Я бачу, ти — відьма з великою силою. Мені потрібна послуга. Бачиш того чоловіка за сусідньою лавкою? Це мій чоловік. П’ять років тому я була молодою, дурною і дуже самотньою. Я наклала на нього приворот. Сильний. Старий вузол на крові.

  Вона подивилася на нього з болем. Чоловік стояв поруч, дивлячись на неї з обожнюванням, але в його погляді було щось скляне, несправжнє.

— Він кохає мене кожного дня, — продовжувала вона, і її голос здригнувся. — Але я не щаслива. Я знаю, що це не він. Це моя магія тримає його за горло. Я хочу, щоб він був вільним. Навіть якщо він піде. Я намагалася зняти сама — не вистачає сили розірвати вузол. Допоможи мені. Зніми приворот, і ці вершки, і все, що в мене є — твоє.