Розділ 21

  У Львові є будинки, які не дивляться на людей.

  Вони дивляться крізь.

  Вілла на Зеленій, 8 була саме такою. Вона стояла трохи осторонь вулиці, наче відступила на пів кроку назад і відмовилась брати участь у теперішньому часі. Липи біля неї росли старі, перекручені, з корінням, що випирало з землі, мов вузлуваті пальці. Повітря тут було важким, солодкуватим, ніби в ньому довго тримали парфуми, а потім забули провітрити.

— Місце погане, — одразу сказав Валеррр’ян, зістрибуючи з паркану. — Не зле. Не прокляте. А саме погане. Таке, де зазвичай трапляються капості.

— Ти ж цинік, — буркнула я.

— Саме тому ще живий, — відповів він і сів, демонстративно відвернувшись від будинку.

  Клієнт чекав нас біля хвіртки. Худий, з тінями під очима, у пальті не по сезону. Він не виглядав божевільним. І це було найгірше.

— Вона чекає мене, — сказав він без вступу. — Я знаю, що чекає. Я приходжу щосуботи. Вона не любить світла. Каже, що їй… боляче.

— Ви торкались її? — тихо спитала я.

  Він похитав головою.

— Ні. Вона не дозволяє. Але говорить зі мною. Питає, чи я пам’ятаю, як вона сміялась.

  Усередині щось сіпнулося. Занадто знайоме відчуття.

  Ми зайшли до будинку. Усередині було темно навіть удень. Штори з важкої тканини поглинали світло. Пахло пилом, сухими квітами і ще чимось… старим. Не закінченим.

  Я відчула її одразу. Не як дух. Як присутність.

— Ядвіго, — тихо сказала я, не знаючи, чому саме це ім’я зірвалося з язика.

  Повітря здригнулося.

  З глибини кімнати почувся шелест.

— Юрко… — пролунало у відповідь. Голос був жіночий, глухий, ніби крізь тканину. — Ти прийшов.

  Силует проявився біля стіни. Не чіткий. Волосся — темна маса, обличчя — ніби заховане в тіні. Вона трималася за край столу, наче боялася впасти.

— Вона не знає, — прошепотіла я. — Вона справді не знає.

— А ти не поспішаєш, — пробурмотів Валеррр’ян. — Це завжди поганий знак.

Я ступила вперед. Відчула холод — не мертвий, а самотній.

— Ядвіго, — знову звернулась я. — Скільки часу ви тут?

  Тиша затягнулася.

— Я чекала, — сказала вона нарешті. — Він написав, що прийде. Я не можу піти, поки він не прийде.

  Юрко стояв, затиснувши руки. Він дивився на неї так, як дивляться на кохану людину, на диво, яке бояться злякати.

— Ви померли, — дуже обережно сказала я. — І ви повинні піти, інакше ви перетворитесь на темну сутність, що висмоктує життєві сили з коханої людини. А з часом, коли ви вб'єте своїм коханням його, ви почнете вбивати тих до кого зможете дістатись...

  Повітря здригнулося згустилось сильніше. Силует хитнувся.

— Ні, — прошепотіла вона. — Я просто… не виходила з дому. Я люблю його, і ніколи б...

  І в цей момент я зробила помилку.

  Я спробувала пояснити, не розриваючи зв’язок. Показати. Підготувати. Зробити “м’якше”.

  Її тінь стала щільнішою. Кімната потемніла ще більше. Липи за вікном зашуміли, хоча вітру не було. Старе дзеркало, запилене та розсохле показало відображення чогось страшного, постаті з пустими очницями у старій сукні.

— Вона тримається за нього, — різко сказав Валеррр’ян. — Еллі, досить.

— Ще трохи, — прошепотіла я. — Я майже…

— Еллі.

  Я не встигла.

  Світло згасло повністю.

  Ядвіга зробила крок уперед. Її рука потягнулась до Юрка — і в цю ж мить його обличчя спотворилося від болю. Він скрикнув і впав на коліна перед нею. Його життя тонкою цівкою потекло до неї, я чула його схлипи.

— Вона забирає його, — сказав кіт глухо. — Зі страху. Еллі!
І поки я намагалась створити закляття, двері грюкнули.

  Світло різко спалахнуло — холодне, блакитне.

  В кімнаті з’явився Дем’ян.

— Відійдіть, — Сказав він коротко, і відштовхув мене з силою в сторону дзеркала. Я впала.

— Вона не хотіла! — крикнула я. — Вона просто любить!

— Кілька років? — відповів він. — І ще всього пару місяців любила б, якби ви не втрутились. А може навіть тижнів.

  Він не дивився на мене. Він працював. Ритуал був різкий. Без слів. Без співчуття.

  Простір тріснув, як стара шибка. Яскраве світло вдарило буквально на мить. Ядвіга зойкнула — не від болю, від усвідомлення.

— Юрку… — встигла вона сказати. — Пробач…

  І зникла, разом зі світлом.

  Тиша впала важка, остаточна.

  Юрко лежав на підлозі, дихав. Живий.

  Я дивилась на Дем'яна з підлоги, і мене переповнювала образа. За поштовх, за те що так втрутився, за несправедливість.

  І поки я вставала, Дем'ян вже водив своїми руками навколо голови постраждалого.

— Ви стерли йому пам’ять, — сказала я хрипло.

— Деталі, — відповів Дем’ян. — Не відчуття.

  Я обернулась до нього.

— Ви не мали права.

Він нарешті подивився на мене.

— Я мав обов’язок.

— Ви зруйнували її.

— Ні, — сказав він тихо. — Я зупинив її.

  Ми стояли один навпроти одного серед порожнього будинку, і я раптом зрозуміла:
він завжди обиратиме результат,
а я — людину.

— Ти злишся, — прошепотів Валеррр’ян, треться об мою ногу. — Запам’ятай це. Це важливо.

  Я мовчки вийшла з вілли.

  Липи більше не шуміли.

  І я знала:
цей конфлікт не вирішиться ні вибаченням, ні протоколом.
Він стане частиною нашої спільної роботи. Вбиваючи кілок між нами все глибше.

  І мене це лякало більше, ніж будь-який привид.

  В офісі було занадто світло.

  Ось це завжди мене дратувало в державних установах: навіть коли всередині все тріщить по швах, лампи світять так, ніби нічого не сталося. Ні привидів. Ні зламаних людей. Ні ритуалів, що залишають після себе порожнечу.

  Я зайшла тихо.
І одразу зрозуміла вже знають.

  Я повісила пальто. Повільно. Обережно.

  Наче різкий рух міг знову щось розірвати.