Розділ 20

  Вечір на Калічій горі опустився м’яко, наче кашемірова шаль, накинута на плечі втомленого міста. Після галасу й хаосу магічного ринку наша квартира здавалася справжнім островом безпеки, хоча безпека ця була доволі відносною, враховуючи, що на кухні зараз відбувався кулінарний поєдинок між тридцятикілограмовим котом та домовиком.

​— Тінько, ну хто так ріже моркву? Це ж не дрова для печі, це основа для соусу! — пробасив Валеррр’ян, по-господарськи вмостившись на стільниці. — Вона має бути прозорою, як наміри пані Стефанії щодо премії! І не забудь про букет гарні.

​— Але ж, пане Коте... — виправдовувався Тінько, гарячково шаткуючи овочі. — Я завжди так готував...

​— Вкотре, кажу я не Панекота! Ти готував для домовиків, а зараз ми створюємо шедевр для відьми, яка щойно пережила напад столичного гламуру, — Валеррр’ян витягнув лапу і прискіпливо вказав на пучки трав. — Додай м’яти. Так-так, не дивись на мене, як на хвору мишу. М’ята дасть ту саму прохолоду, яка збалансує жирність м’яса. І розмарин. Але тільки трохи, щоб не забити аромат. Розмарин — це характер. Без нього рагу — це просто томлене м'ясо з овочами, а з ним — це виклик системі!

​  Я посміхнулася, слухаючи їхню перепалку крізь прочинені двері ванної. Гаряча вода змивала з мене втому, запах підземель Цитаделі та залишки того липкого роздратування, що оселилося в грудях після появи Діани.

​  Загорнувшись у пухнастий рушник, я залізла під ковдру. Кільце на пальці тьмяно виблискувало в напівтемряві. Я піднесла руку до обличчя, розглядаючи камінь. Він знову був спокійним, синім, наче глибока вода вночі.

​  «Дем’ян...» — саме це ім’я знову і знову виникало в моїх думках, як настирлива мелодія.

​  Що між ними було? Чому він так змінився, коли вона зайшла? Ця Діана... вона ідеальна. У неї немає «масштабних ефектів», у неї манікюр кольору київського світанку і кішка без жодної зайвої волосинки. Вона знає Дем’яна справжнього, того, ким він був раніше. Можливо, вони разом вчилися стримувати те саме червоне марево? А може... вони колись обіцяли одне одному щось більше, ніж просто роботу?

​  Я заплющила очі, і перед ними миттєво виник образ Дем’яна. Його очі — холодні, сталеві, але такі, що бачать тебе наскрізь. Його вилиці, які ставали гострішими, коли він гнівався або концентрував магію. І руки... довгі, сильні пальці, які так впевнено тримали срібний жезл і так обережно накривали мене плащем на цвинтарі.

​  Я відчула, як серце пропустило удар.

— Боже, Еллі, зупинись, — прошепотіла я в подушку. — Ти — стажерка з Личаківською катастрофою в біографії. Він, старший слідчий Бюро з демонічною кров’ю і незрозумілим столичним минулим. Ти для нього — «фактор ризику», який треба приборкати. А Діана... Діана, це його рівень.

​  Мені стало гірко. Ця гіркота була не магічною, а цілком людською. Я зрозуміла, що цей похмурий, застебнутий на всі ґудзики чоловік мені подобається. Подобається не як наставник, а як хтось, кого хочеться захистити від його власного болю. Але розраховувати на відповідні почуття було б так само нерозумно, як сподіватися, що Валеррр’ян добровільно перейде на веганську дієту.

​— Еллі! Рагу чекає! Воно досягло піку досконалості! — крикнув Валеррр’ян, перериваючи мої меланхолійні роздуми.

​  Я видихнула, витрусила з голови зайві думки, або принаймні спробувала це зробити, і пішла на кухню. Вечеря пройшла в дивному, але приємному кругу. Валеррр’ян критикував «текстуру» соусу, Тінько підкладав мені найкращі шматочки м’яса , а за вікном Львів розсипав вогні по мокрій бруківці. М’ята в рагу справді виявилася геніальним ходом, вона заспокоювала не тільки шлунок, а й нерви. А от каєнський перець тримав гостроту, і заставляв відчувати себе живою.

​— Завтра буде складний день, — сказав Валеррр’ян, облизуючи вуса. — Та краля на підборах точно почне розставляти свої гламурні пастки. Еллі, будь гострою, як перець у цьому рагу.

​— Обіцяю, — кивнула я. — І цілком щасливою попленталась до ліжка.

​  Ми лягли спати рано. Я заснула швидко, і цього разу мені не снилися демони чи привиди. Мені снилося, що я стою на даху Цитаделі, а поруч зі мною хтось тримає мене за руку. І рука ця була теплою, незважаючи на холодний вітер.

​  Ранок зустрів нас бадьорим запахом свіжої випічки. Тінько встав ще вдосвіта, щоб приготувати нам сніданок.

​— Ось, панночко Еллі, кава з кардамоном і сирники, — він поставив переді мною тарілку. — Щоб сили були. На ринку кажуть, сьогодні день неспокійний, магія в місті наче вулик, що розтривожили.

  ​Я швидко поснідала, відчуваючи дивний приплив енергії. Навіть кільце на пальці наче підбадьорювало мене, гріючи шкіру.

​— Валеррр’яне, збирайся. Йдемо раніше. Не хочу зустрічатися з Діаною в коридорі, коли вона буде розпилювати свої парфуми на весь поверх.

​— Я за будь-який кіпіш, окрім голодування, — кіт застрибнув мені на плече, мало не зваливши з ніг. — Ходімо. Покажемо їм, хто в цьому офісі приходить першим і йде останнім (якщо не засну за столом).
—Валеррр'яне, я ж зараз впаду! 
— Еллі, тобі треба їсти більше м'яса. Так-так, що ти за відьма, якщо не можеш нести свого фаміль'яра? — Валеррр'ян зробив великі здивовані очі.

​  Офіс «Львівмагпобуту» ще був порожнім і тихим. Повітря було чистим, і якимось... пустим. Я сіла за свій стіл, погладжуючи нові рукавички. Мій магічний провідник-жезл мав бути готовий за кілька годин, і я відчувала, що сьогодні він мені знадобиться.

​  Раптом на столі Зенона Кріпа задзвонив магічний апарат — різко, вибагливо. Я підійшла, дивлячись на миготливу червону лампочку. Зазвичай на такі дзвінки відповідав шеф або Дем’ян, але офіс був пустий.

​— Бери, Еллі, — прошепотів Валеррр’ян. — Раптом там щось цікаве, що ми зможемо вирішити до того, як вони нарешті притягнуть свої мощі на роботу.

​  Я зняла трубку.

— «Львівмагпобут», стажерка Найда слухає.

​— Допоможіть! — пролунав у трубці переляканий і знесилений чоловічий голос. — Вулиця Зелена, вілла номер 8. Тут... тут щось не так, я більше не можу. Її кохання вбиває мене.