Розділ 20

  Останок робочого дня в офісі «Львівмагпобуту» нагадував уповільнену зйомку катастрофи. Діана Світла обживала своє нове місце з такою швидкістю, наче планувала пустити тут коріння до самого центру Землі. Вона розставила на столі кришталеві флакончики, поклала срібне дзеркальце і якимось дивом змусила навіть похмурий фікус у кутку розквітнути рожевими квітами.

  Зенон Кріп кружляв навколо неї, наче заведений іграшковий вертоліт, щохвилини пропонуючи то кави, то «найсвіжіших тістечок із магічним кремом», то просто дихати в її бік з обожнюванням. Ліда і Віра, забувши про звіти, обговорювали її манікюр так, наче це була нова конституція України.

  Дем’ян... Дем’ян був іншим. Він не бігав навколо неї, але його мовчання було гучнішим за будь-які слова.

  Вони з Діаною періодично обмінювалися короткими фразами, в яких відчувалася така глибина недосказаного, що моє кільце на пальці перетворилося на справжній шматочок льоду. Жодного слова про те, звідки вони знайомі. Жодного пояснення. Тільки цей холодний, професійний флірт і відчуття, що я тут — випадковий перехожий, якого пустили погрітися біля чужого багаття.

— Еллі, якщо ти ще сильніше стиснеш цей олівець, він перетвориться на діамантовий пил, — прошепотів Валеррр’ян, ліниво позіхаючи і потягуючись на столі. — Кидай цю богадільню. У нас є справи важливіші за спостереження за цим столичним заповідником нарцисів. Нам потрібно зробити жезл.

  Я не стала чекати завершення робочого дня, якого залишалось близько півгодини, навряд сьогодні ще щось станеться. Схопила сумку, коротко кивнула Зенону, який мене навіть не помітив, і вилетіла з кабінету. Дем’ян лише на мить підняв голову, провівши мене поглядом, у якому не було нічого, крім дивного спокою.

— Швидше, Еллі! — Валеррр’ян йшов поруч, його маса живого пуху впевнено долала львівську бруківку. — Тінько вже напевно спакував кошик, а мій шлунок від стресу почав перетравлювати сам себе. Це ж геноцид фамільярів!

  Вдома Тінько вже чекав нас, притупуючи від збудження, ми були голодні тож швиденько повечерявши,  зібрались в момент. Похід на магічний ринок під Цитаделлю для домовика був як для дитини похід у Діснейленд, тільки з домішкою контрабанди та стародавніх проклять.

  Ми вирушили до Цитаделі. Величезна вежа з червоної цегли височіла на горі, наче вартові минулого. Звичайні туристи бачили тут лише історію та готель, але Тінько впевнено повів нас до старого, напівзруйнованого входу в підвали з північного боку, який був густо зарісшим плющем.

— Тут, панночко, — прошепотів він, торкаючись рукою одного з цеглин. — Магія тут не в вежах, вона в корінні та підземеллях. Сюди взагалі багато входів, адже підземелля тягнуться під усім містом. Принаймі під старою частиною Львова. Це зручно для всіх.

  Цеглина піддалася, відкриваючи прохід. Спуск був довгим, крутим і пахнув так, наче хтось змішав запах мокрої землі, дорогої парфумерії та підгорілої сірки. Сходи були витесані з цільного каменю, і чим нижче ми спускалися, тим гучнішим ставав гул, що не був схожий на шум міста. Це був гул голосів десятків, а можливо й сотень істот.

  Ми вийшли в величезну залу, яка здавалася нескінченною. Стеля губилася десь у темряві, підтримувана колонами, на яких росли магічні гриби, що світилися м’яким фосфоресцентним світлом.

— Матінко Ковенська... — прошепотіла я, зупинившись на порозі.

  Це не був просто ринок. Це був зріз усього потойбічного світу, про який я тільки читала в бестіаріях.
Праворуч від нас біля прилавка з дивними коріннями стояв Лісовик. Він був величезним, вкритим густим мохом замість одягу, а в його бороді, що звисала до землі, порпалися справжні лісові мишки. Поруч із ним, наче жива скеля, височів Древень — його шкіра була схожа на кору старого дуба, а очі світилися глибоким зеленим спокоєм. Кожен його рух супроводжувався скрипом дерев’яних балок.

— Дивись, Еллі, — Валеррр’ян тицьнув лапою в бік великого мармурового басейну в центрі зали. — Свіжа морепродукція.

  В басейні, розвалившись на мілині, сиділа Русалка. Її луска виблискувала сріблом у світлі грибів, а замість волосся у неї були довгі, синюваті водорості. Вона продавала «сльози сирен» у крихітних флаконах і щось весело щебетала Чугайстрові — високому, вкритому густим світлим хутром та одягнутому у просторий простий тканний одяг, лісовому духу, який ритмічно пританцьовував, вибираючи собі нову сопілку.

  Поміж натовпом ковзали Мавки — красиві й небезпечні, з відкритими спинами, крізь які було видно зелене коріння. Вони пахли полином і дурманом, а їхні голоси нагадували шелест листя.

— О, а ось і хлопці з нижніх поверхів, — Валеррр’ян насторожено притис вуха.
Біля прилавка з прокляттями стояли двоє Демонів. Вони не були схожі на тих монстрів з фільмів. Високі, бліді, у дорогих шовкових халатах, вони виглядали як аристократи, що завітали за покупками. Тільки їхні очі, що нагадували розпечене вугілля, та тіні, що рухалися незалежно від господарів, видавали їхню природу.

— Не дивись їм у очі, панночко, — смикнув мене за рукав Тінько. — Демони на ринку — зазвичай чесні торговці, але їхня чесність має подвійне дно. Вони небезпечні.

  Ми проходили повз ряди, де Домовички жваво торгувалися за блискучі гудзики та старі годинники, а відьми в хустках пропонували «свіжі привороти на три роки гарантії».

  Раптом шлях нам перегородила стара жінка. Її обличчя було мереживом зі зморшок, а на плечах висіла шаль, вишита срібними нитками. Циганка. Її погляд вп’явся в моє обличчя, наче гачок.
— Руда красуне, — прохрипіла вона, простягаючи руку з купою браслетів. — Дай долоню. Розкажу, хто тобі серце холодом морозить, і хто за спиною ніж гострить. Майбутнє твоє — як розбите скло, і тільки я зможу його зібрати.

  Я інстинктивно сховала руку за спину. В Ковені нас вчили: ніколи не давати ворожці торкатися шкіри, якщо не хочеш стати частиною її наступного контракту.
— Дякую, пані, але моє майбутнє я якось сама розіб’ю і зберу, без сторонньої допомоги, — відрізала я.
— Дарма відмовляєшся, — циганка звузила очі. — Коли камінь на пальці стане червоним, як кров, згадаєш стару Сару. Тоді ціна буде вдесятеро вищою.
— Бабусю, йдіть поганяйте голубів на площі Ринок, — вставив Валеррр’ян, стаючи між мною і ворожкою. — Наша Еллі і сама собі таке майбутнє наворожить, що все Бюро отримає гикавку на три дні. А якщо ви ще раз до неї потягнетесь — я перевірю, чи добре ви вмієте літати без мітли.
Циганка лише зловісно засміялася і розчинилася в натовпі, залишивши після себе запах паленого ладану.