Розділ 18

  Пані Стефанія прощаючись, забирала свій останній кактус у коробку з таким виглядом, ніби вона королева у вигнанні, а не пенсіонерка, що мріє про спокій та розчісування магічних котів.

— Ну що ж, панно Найда, — мовила вона, востаннє поправляючи своє легендарне «гніздо» на голові. — Залишаю вас на розтерзання прогресу. Кажуть, нова відьма — золота медалістка Київського Ковену. Дивіться, щоб ваш «масштабний ефект» не зблід на фоні справжнього столичного блиску.

— Ми якось переб’ємося, Стефаніє, — пробасив Валеррр’ян, який саме намагався вмістити свою тушку на підвіконні поруч із горщиком алое. — Головне, щоб ніхто не почав шпигувати за нами з вашої нової квартири.

  Стефанія лише пирхнула і, цокаючи підборами, зникла в коридорі разом з надокучливою мухою. І саме в цей момент двері кабінету розчинилися так плавно, наче їх змастили магічним маслом преміум-класу.

  На порозі стояла Жінка. Саме так, з великої літери.

  Вона була схожа на ідеальну ілюстрацію з журналу «Магічний Глянець». Висока, струнка, у бездоганному білосніжному костюмі, який якимось дивом не м’явся і не мастився львівською мжичкою. Її волосся кольору платинового блонду було укладене в ідеальну хвилю, а підбори її туфель видавали такий чіткий і впевнений звук, що Ліда і Віра миттєво випустили свої ручки з рук.

— Доброго дня, шановні колеги, — промовила вона голосом, що нагадував дзвін струмочка. — Я — Діана Світла. Ваша нова... співробітниця. Сподіваюся, ми тепер станемо справжньою великою сім’єю.

  Зенон Кріп, який до цього моменту намагався сховатися за монітором, раптом підскочив, наче його вдарило струмом. Його лисина спалахнула таким яскравим рум’янцем, що могла б замінити маяк.

— О... о... Панно Діано! — заікався він, гарячково поправляючи краватку, яка і так висіла криво. — Ми... ми на вас чекали! Я — Зенон, завідувач... Проходьте! Можливо, кави? У нас є спеціальна, на магічних зернах... Я сам зварю!

  Він вибіг із-за столу, ледь не перекинувши смітник, і почав метушитися навколо Діани, як закоханий підліток навколо першої красуні школи. Ліда і Віра, з відкритими ротами, дивилися на її манікюр так, ніби це був святий ґрааль.

— Боже, який колір... — прошепотіла Віра. — Це ж «київський світанок», ексклюзивна серія.

  Діана лише осяйно посміхнулася, і я відчула, як у кабінеті стало занадто світло і занадто... приторно.

— А це, мабуть, Ізабелла? — вона повернулася до мене, і її очі, блакитні й холодні, як крига взимку, просканували мене за частку секунди. — Багато чула про ваші пригоди. Такий... неординарний підхід до магії. Дуже сміливо.

— Дякую, — буркнула я, відчуваючи себе в цей момент кудлатим рудим домовичком у старих джинсах.

— А це ваш фамільяр? — вона глянула на Валеррр’яна. — Який... кхм... об’ємний.

  Валеррр’ян примружився.

— Об’ємний — це мій авторитет, кралечко. А я просто кіт у самому розквіті сил. Ти, я бачу, з тих, хто пхає свого ідеального носа в чужі справи ще до того, як роздягнеться?

  Діана не образилася. Вона лише витончено витягла з-за своєї спини переноску, оббиту оксамитом.

— Познайомтеся. Це Ізольда.

  З переноски з гідністю єгипетської богині вийшла кішка-сфінкс. Вона була абсолютно лисою, рожево-сірою, з величезними вухами і поглядом, у якому читалося презирство до всього живого, що має нахабство носити шерсть. Ізольда сіла на стіл, обгорнула лапи довгим хвостом і видала тихе, зверхнє «мяу», яке звучало як «схиліться, смердючі холопи».

  Валеррр’ян завмер. Його вуса затремтіли. Він повільно підвівся, обійшов стіл і зупинився перед Ізольдою.

— Матінко Ковенська... мишу тобі капець...— прошепотів він з такою щирою жалістю, що я аж напружилася. — Еллі, ти тільки подивись на це нещастя. Бідне кошеня... Тебе що, обскубли для якогось ритуалу? Чи ти потрапила в депіляційну пастку в тому вашому Києві?

  Ізольда обурено пирхнула, виставивши підборіддя.

— Я — елітної породи Іроде. Моя кров чистіша за твої помисли, купка пуху. Не смій наближатися, ти розносиш алергени!

— Ой, бідненька, — Валеррр’ян почав повільно наближатися, розпушивши свій велетенський хвіст. — Ти ж зовсім гола! На вулиці не травень місяць любонько, Львів, сирість... Ти ж замерзнеш, як остання сосиска в холодильнику! Не бійся, маленька, дядечко Валеррр’ян тебе зігріє. Я зараз тебе обійму, у мене вовни на трьох таких, як ти, вистачить.

— Назад! — заверещала Ізольда, відступаючи до краю столу. — Діано, прибери це волохате чудовисько! Воно пахне якоюсь молочкою і дешевкою! Ти ж знаєш, у мене лактозна неперносимість!

— Вона просто сором’язлива, — Діана посміхнулася, дивлячись на котів, але я помітила, як вона надто уважно стежить за реакцією Валеррр’яна.

  І тут двері відчинилися знову. Увійшов Дем’ян.

  Він зупинився, помітивши Діану, і на його обличчі з’явилося щось, чого я не бачила ніколи. Він не просто випростався — він ледь помітно посміхнувся. Тією самою посмішкою, яка зазвичай була зарезервована для дуже рідкісних моментів.

— Діано? — промовив він. — Не сподівався побачити тебе у Львові так швидко.

— Дем’яне, — вона підійшла до нього, і вони обмінялися таким поглядом, від якого моє кільце на пальці миттєво стало крижаним. — Київ став занадто нудним без твоїх звітів. Вирішила перевірити, як ти тут справляєшся з... факторами ризику.

  Вона граційно поклала руку йому на передпліччя, і Дем’ян — мій суворий, демонічний Дем’ян! — не відсторонився. Навпаки, він почав фліртувати. Легко, впевнено, як людина, що знає правила гри.

— Фактори ризику під наглядом, — кивнув він у мій бік, навіть не дивлячись. — Але твоя присутність, безумовно, зробить цей нагляд приємнішим.

  Я відчула, як у грудях щось неприємно стислося. Це не був гнів. Це було відчуття, ніби мене щойно пересунули на задній план, як стару зламану табуретку.