Розділ 17

  Я вже не просто любила львівські ранки, а обожнювала цей стан, коли місто ще не зовсім прокинулося, а лише ледь розплющило очі, затягнуті вологим серпанком. Запах кави та шоколаду що плив десь поряд, і гучні дзвінки трамвайчиків, поспішаючих у новий день. Бруківка на Вірменській блищала, наче щойно вимита, а повітря було настільки важким від суміші туману та аромату свіжого помелу, що його хотілося не вдихати, а смакувати маленькими ковтками.

  Кав'ярня «Під синьою пляшкою» ховалася у глибині подвір’я, наче скарб у старовинній скрині. Тут час не просто зупинявся, він дрімав за сусіднім столиком із замовленою собі філіжанкою кави. Низька стеля, стіни з грубого каменю, тьмяне світло свічок у мідних свічниках, ідеальне місце для змов або для розмов, про які не варто було б знати Бюро.

  Дем’ян уже чекав. Він сидів у найдальшому кутку, де тіні були найгустішими. Перед ним стояла крихітна чашка еспресо, а поруч великий, нетипово об’ємний паперовий пакет. Навіть у напівтемряві він виглядав бездоганно: темно-сіре пальто, білосніжний комірець сорочки, а погляд — спокійний, але такий, що проникав під саму шкіру.

— Доброго ранку, панно Найда, — він підвівся, коли ми підійшли. Голос був м’яким, без тієї вчорашньої сталевої гостроти.

— Доброго, — я сіла навпроти, намагаючись не надто демонстративно потирати палець із кільцем.
Валеррр’ян, не чекаючи запрошення, застрибнув на вільний стілець. Його ніс почав активно рухатися, вловлюючи запахи.

— Сподіваюся, Наливайко, ти прийшов сюди не просто щоб мовчати на фоні. Мій внутрішній світ вимагає негайної компенсації за вчорашнє купання в Полтві.

  Дем’ян, не сказавши ні слова, підсунув до кота той самий пакет. Усередині виявилася велика пачка найдорожчих вершків — таких, що зазвичай подають тільки в ресторанах для вищого магічного кола.
— Це вам, Валеррр’яне. Щоб ваші... коментарі були трохи м’якшими.

  Кіт завмер. Подивився на пакет, потім на Дем’яна, потім знову на пакет.

— Підкуп посадової особи... Ох.. Негідник...— ласкаво пробурмотів він, уже встромляючи голову в пачку. — Але я приймаю ці умови. Продовжуйте, я буду зайнятий... частково. М-м-м, жирність не менше тридцяти відсотків. А ти, ммм... виявляється знаєш, як підібратися до серця... Ммм.. ррреволюціонера.

  Дем’ян знову сів. Кава на столі парувала, заповнюючи простір гірким, затишним ароматом.

— Пане Дем’яне, — почала я, обхоплюючи чашку долонями, щоб зігрітися. — Я хотіла попросити... про ці всі звіти. Ви ж бачите, я справді намагаюся. Я не хочу підривати Львів чи піднімати цвинтарі. Моя магія... вона як великий собака, якого забули надовго вдома. Вона просто хоче свободи, а я не завжди встигаю втримати повідець. Можна... можна ж трохи менше протоколів? Це мене тільки більше нервує і виснажує.

  Дем’ян довго мовчав, дивлячись на те, як світло свічки відбивається у чорній каві.

— Ви думаєте, я люблю паперову роботу, Ізабелло? — він вперше назвав мене на ім’я без офіційного «панно Найда». — Протоколи — це не тільки для Бюро. Це мій власний спосіб тримати світ у межах розумного. Бо якщо зникнуть правила... зникне все.

  Він підняв на мене очі. У них не було холоду. Була втома — глибока, давня, яку неможливо вилікувати кавою.

— Під Сиреною... я відчув те, що не мав би, — тихо сказав він. — Ви питали, що я відчуваю. Біль? Так. Але не від роботи. Моя мати була магинею, вона працювала в Бюро, ще до мого народження. Одного разу... під час зачистки старого проклятого дому, її викрав демон. Він тримав її в полоні три місяці. Коли її нарешті витягли... вона вже була не сама.

  Я відчула, як по спині пробіг холодок. Валеррр’ян на мить відірвався від вершків, облизнувся і замовк, дивлячись на Дем’яна з неочікуваною серйозністю.

— Так я з’явився на світ, — продовжував Дем’ян, і його голос став зовсім глухим. — Половина мене — це світла магія матері, порядок, закони, контроль. Інша половина... — він стиснув кулаки на столі, — це чистий пекельний вогонь. Те саме червоне марево, яке ви бачили. Я все життя намагаюся не користуватися цією силою. Я хочу бути сином своєї матері, а не породженням тієї істоти, що її зламала.

— Тож ми... в одному човні? — прошепотіла я. — Ви теж не контролюєте себе до кінця?

— Іноді я боюся, що цей вогонь одного дня просто вирветься назовні, і я нароблю біди — він ледь помітно посміхнувся, і це була найчесніша посмішка, яку я бачила. — Тому я такий зануда, Ізабелло. Протоколи — це мої кайдани. Я дуже не хочу, щоб хтось у Бюро дізнався, наскільки легко мені стати тим, на кого я зазвичай полюю.

— Ну, Наливайко, — Валеррр’ян витер вуса лапою. — Тепер усе логічно. Твоє занудство — це просто маскування для пекельного двигуна. Дуже драматично. Якщо Еллі — це стихійне лихо, то ти — це епіцентр виверження вулкану в костюмі-трійці. Ви чудова пара: одна викликає урагани і землетруси, інший намагається не розірвати материк.

— Валеррр’яне! — шикнула я на кота, але Дем’ян раптом коротко і щиро засміявся.

— Все гаразд, Ізабелло. Фамільяр правий. Ми обидва насправді не ті, ким здаємося. Але сьогодні... сьогодні я почуваюся трохи спокійніше. Мабуть, ваше закляття вчора вибило не тільки Сирену, а й мої внутрішні запобіжники.

  Розмова потекла легше. Ми говорили про Львів, про дивні замовлення, про те, як пахне ранок на Кайзервальді. Це було дивно: сидіти в напівтемряві кав’ярні з людиною, яку я ще вчора хотіла вдарити лопатою, і відчувати, що я нарешті не одна у своєму безумстві. Коли ми вийшли на світло Вірменки, туман уже розсіявся, а сонце почало пробиватися крізь дахи.

— Час в офіс, — сказав Дем’ян, знову випрямляючи спину і стаючи «слідчим Наливайком». — Але домовленість залишається: менше паперів — більше довіри.

— Домовилися, — я посміхнулася.

  В офісі «Львівмагпобуту» нас чекав сюрприз. Повітря було наелектризоване, але не від магії, а від грандіозної новини. Зенон Кріп стояв посеред зали, витираючи час від часу лисину хустинкою, а пані Стефанія... пані Стефанія збирала речі.