Розділ 15

  Він розгорнув нову теку. Зенон Кріп у кріслі видав звук, схожий на схлип.
— Справа номер 115, — зачитав Дем’ян. — Невідомий магічний вплив на чоловіче населення в районі проспекту Свободи. Симптоми: стан глибокої зачудованості, відсутність реакції на зовнішні подразники, блукання містом із блаженною посмішкою та пошуки «чогось» невідомого. Потерпілі пускають слину і не впізнають рідних. Кількість «щасливих ідіотів» зростає щогодини.

— Звучить як типовий вихідний у Львові, — муркнув Валеррр’ян. — Тільки без похмілля.

— Це магічний фон, — Дем’ян глянув на мене. — І він пахне водою та дуже давньою, солодкою силою.

  Ходімо. Нам потрібно бути максимально обережними. Якщо Бюро дізнається, що ми знову щось «накоїли», ваш покровитель може і не встигнути втрутитися.

  Район Оперного театру зустрів нас дивним відчуттям... спокою, і... щастя. Настільки глибокого, що він здавався нудотним. Біля фонтана я побачила першого «потерпілого». Чоловік у дорогому пальті стояв посеред калюжі, тримаючи в руках парасольку, і з неймовірно щасливим виглядом дивився на стіну театру. Його рот був напіввідкритий, а по підборіддю справді стікала тоненька ниточка слини.

— Дивись, Еллі, — прошепотів Валеррр’ян, ховаючись за мою ногу. — Він виглядає так, ніби побачив бочку зі сметаною, яка сама до нього котиться. Це не просто пристріт, це промивка мізків на високих частотах.

  Дем’ян дістав свій срібний жезл-детектор. Камінь на кінці спалахнув м’яким рожевим світлом.
— Джерело десь внизу, — промовив він, і його голос став напруженим. — Під Оперним театром тече Полтва. Підземна річка. Потік приніс сюди щось...

  Ми обійшли будівлю театру. Дем’ян впевнено крокував до технічного входу в підземелля, але я помітила, як його кроки сповільнюються. Його спина, завжди пряма, наче в неї вставили лом, раптом трохи розслабилася. Очі стали туманними.

— Дем’яне? — покликала я, торкнувшись його рукава. — Ви в порядку?

— Так... — він зупинився, вдихаючи повітря. — Ви чуєте це, пані Найдо? Це... це як запах м’яти, вогню і чогось рідного. Це... це логічно. Це так спокійно і прекрасно...

— О ні... — Валеррр’ян зашипів, розпушивши хвіст. — Еллі, наш демонічний капітан поплив! На нього діє ця патока! Навіть його пекельна кров не вивозить таку дозу романтичного дебілізму!

  Дем’ян розплився в такій посмішці, якої я не бачила ніколи. Це була посмішка абсолютно щасливої дитини, яка знайшла скарб.
— Вона мене кличе... — прошепотів він, прибираючи жезл у кишеню. — Вона каже, що протоколи більше нікому не потрібні. Що все... ідеально.

  Він розвернувся і почав спускатися сходами в темний зів підземелля, не звертаючи на нас жодної уваги.

  Його кроки були легкими, він майже танцював.
— Дем’яне! Почекайте! — я кинулася за ним, але він уже зник у вологому мороці підземних коридорів.

— Еллі, зупинись! — Валеррр’ян вчепився кігтями в мою джинсівку. — Ти ж розумієш, що там, у Полтві? Це Сирена. Справжня, водяна тварюка. Судячи з усього, вона зачарувалася голосом якогось молодого тенора з театру і припливла сюди на звук, як риба на наживку. А тепер вона в підземеллі намагається прикликати його до себе, створюючи цей «хор блаженних ідіотів».

— Але Дем’ян! Він же... він же демон, принаймі частково! Як вона могла його взяти?

— Сирені байдуже, хто ти, якщо в тебе є вуха і душа, — кіт сплюнув. — Її магія б’є по найслабшому — по бажанню спокою, щастя і кохання. А твій Наливайко так задовбався тримати свій внутрішній вогонь, що для нього цей спів — як ванна з піною після ядерної війни.

  Я заглянула в темний люк. Звідти тягнуло вогкістю, запахом цвілі та... неймовірним, божественним співом, від якого навіть мої пальці почали самі собою виводити в повітрі якісь дивні візерунки.
— Валеррр’яне, нам треба вниз. Якщо ми його не витягнемо, він там і залишиться — щасливим ідіотом з демонічними крилами, чи що там у них відростає, ти ж розумієш.

— Ти знущаєшся? — Валеррр’ян подивився на свої білосніжні лапи. — Там брррудно! Там щури! Там Полтва, Еллі! Це ж стічна канава!

— Або ти йдеш зі мною, або я завтра запишу тебе на дієту з капусти! — відрізала я і зробила крок у темряву.

— Капуста — це жорстоке поводження з тваррринами! — закричав кіт, але стрибнув слідом за мною. — Стій! Я йду! Але якщо я забрудню хвіст, ти будеш купувати мені професійний шампунь і... віск... для лапок!

  Ми спускалися все нижче. Сходи ставали слизькими від слизу. Звуки міста зникли, залишився лише шум води десь удалині та голос. Голос був усюди. Він вібрував у стінах, у моїх кістках, він обіцяв, що завтра не буде звітів, не буде війни, не буде сиротинця. Буде тільки тиша і всепоглинаюче щастя. Насправді ж гарний голос!

— Не слухай її, Еллі! Думай про щось гидке! — кричав Валеррр’ян, закриваючи вуха лапами. — Думай про манну кашу з грудочками! Про пані Стефанію в бікіні! Про що завгодно, тільки не про пісню!

  Я стиснула кулаки так, що нігті врізалися в долоні. Біль допомагав.

  Ми вийшли до великого колектора. Там, на кам’яному виступі посеред мутної води Полтви, сиділа вона. Висока, напівпрозора жінка з волоссям, схожим на річкові водорості, та очима, в яких не було зіниць — тільки два вири. Вона співала, і цей звук був схожий на дзвін кришталю.

  А перед нею, на колінах у брудній воді, стояли чоловіки. Десятки. Серед них — молодий хлопець у костюмі (мабуть, той самий співак) і наш Дем’ян. Він стояв прямо у воді, його плащ намок, а обличчя... воно сяяло такою чистотою і радістю, що мені стало страшно.

— Оце так вечірка... — прошепотів Валеррр’ян, визираючи з-за моєї спини. — Еллі, вона їх не їсть. Вона їх збирає. Вона будує собі підземний гарем з найкрасивіших голосів і душ Львова. І твій слідчий — додатковий приз.