Розділ 14

  Мій короткий вихідний випарувався, наче магічний туман під паяльною лампою. 

​— Еллі, дитинко, вставай. Час іти назустріч пригодам, штрафам та соціальній несправедливості, — Валеррр’ян сидів на моїх грудях, і я відчувала кожний із його тридцяти кілограмів. — Твій Тінько вже напече чогось такого, що пахне на весь під’їзд, але я не дозволю тобі снідати спокійно, поки ти не обіцяєш мені, що ми сьогодні не зустрінемо жодної мертвої панянки в кріноліні.

​— Обіцяю, — прохрипіла я, намагаючись відсунути хутряну гору. — Тінько, кава є?

​— Є, панночко Еллі! — домовик вигукнув із кухні. — Навіть із цукатами, які я вчора... е-е... виміняв. І я додав туди дрібку бадьорості. Справжньої, з Цитаделі.

—Дякую тобі, Тінько! — А сама думала, коли ще виберусь на той ринок під Цитаделлю, що ніби і зовсім поряд, та вже робота кличе. Можливо у вихідний.

​  Я сіла на ліжку, потираючи затерпле плече. Кільце на пальці було спокійним. Його синій камінь більше не морозив і не пульсував багряним, але я все одно відчувала його вагу. Це був не просто ювелірний виріб, це був ошийник, кінець повідця якого тримав слідчий Наливайко.

​  До офісу ми добиралися пішки. Валеррр’ян йшов з таким виглядом, ніби він, як мінімум міністр магічного транспорту, а не кіт, який щойно виклянчив зайвий шматочок шинки.

​— Поглянь на цей офіс, — пробурмотів він, коли ми зупинилися біля сірої кам’яниці. — Навіть двері виглядають так, ніби вони хочуть звільнитися за власним бажанням. Еллі, готуйся. Якщо Зенон Кріп сьогодні не заїкається, значить, він помер і його замінили на зомбі.

​  Але в офісі нас чекав не Зенон.

​  У загальному кабінеті панувала така тиша, що було чути, як пані Стефанія намагається непомітно розгорнути цукерку за своїм столом. Ліда і Віра сиділи, втупившись у звіти, і навіть не підняли очей. Повітря було наелектризоване офіціозом так, що моє волосся почало легенько тріщати.

​  А біля мого столу стояв він.

​  Дем’ян Наливайко.

​  Він виглядав так, ніби позавчорашнього нічного прориву на цвинтарі взагалі не було. Ідеально випрасувана темно-синя сорочка, чорні штани з бездоганними стрілками, начищені черевики, в яких можна було побачити власне відображення (і жахнутися). Тільки легка блідість і ледь помітна жорсткість у погляді нагадували про те, що цей чоловік учора ледь не спалив власну душу в демонічному полум’ї.

​— Доброго ранку, панно Найда, — промовив він. Голос був рівним, сухим і абсолютно позбавленим емоцій. Слідчий Бюро повернувся.

​— Доброго... — я зупинилася, не знаючи, куди подіти руки. — Нас... нас ще не заарештували, не звільнили?

​— На диво — ні, — Дем’ян зробив ледь помітний жест головою у бік кабінету Зенона. — Зайдіть. Нам потрібно поговорити без зайвих... вух та мух.

  ​Валеррр’ян хмикнув, зиркнувши на пані Стефанію, яка в цей момент мало не вдавилася своєю цукеркою.

— Ну що, Еллі, — прошепотів кіт. — Йдемо на ешафот. Сподіваюся, там видають м’які подушечки.

  Кабінет Зенона Кріпа нагадував штаб-квартиру людини, яка готується до евакуації на Марс. Повсюди були стоси паперів, а запах стояв, ніби тут розбили цистерну валер’янки, і був настільки густим, що від нього можна було очманіти. Сам Зенон забився в куток свого крісла і виглядав як наляканий ховрашок.

  Дем’ян зачинив двері й наклав на них коротке закляття тиші.
— Сідайте, — наказав він.
  Я сіла. Валеррр’ян застрибнув на стіл Зенона, безцеремонно відсунувши якусь важливу папку, і вмостився, дивлячись на Дем’яна з неприхованою іронією.
— Комісія з Києва закінчила роботу, — почав Дем’ян, дивлячись у вікно. — Нас не звільнили. Більше того, жодного рапорту про «неконтрольований викид сили» на Личакові в офіційних документах немає.

  Я кліпнула очима.

— Як це? Ми ж... ми ж там таке-е-е влаштували. Парад душ, масова німота... Бюро ж досі стирає пам’ять людям по всьому району!

  Дем’ян розвернувся. Його погляд зупинився на мені, і я побачила в ньому дивну суміш підозри та роздратування.

— Саме так. Бюро працює у три зміни. Свідків — сотні. Шоковий стан у населення — масовий. Але комісія... комісія поводилася так, ніби ви взагалі не існуюте, пані Найдо.

— Це як це — не існую? — обурився ошелешений запахом і здається п'яний Валеррр’ян. — Я такий великий і білий, кррраси-и-вий, мишу вам в капець, мене важко не помітити!

— Вони ігнорували кожен пункт протоколу, де згадувалося ваше прізвище, — продовжував Дем’ян, ігноруючи кота. — Натомість вони три години «пісочили» мене. Мої звіти, мою методику, мою... — він запнувся, — мою ефективність. Вони шукали привід прибрати мене, але при цьому старанно оминали тему вашої «нестабільності».

  Він підійшов ближче, сперся руками на стіл, нависаючи над нами.
— З цього я зробив єдиний логічний висновок. У вас, Найда, в Києві є покровитель. І не просто покровитель, а хтось настільки високого рангу, що навіть слідчі з Головного Управління бояться вимовити ваше ім’я вголос у негативному контексті.

  Я відчула, як у роті пересохло.
— Покровитель? У мене? Дем’яне, я виросла в сиротинці! У мене з майна — тільки цей кіт і спалений жезл! Яка київська верхівка? Я там ніколи не була навіть!

— Можливо, — Дем’ян примружився. — Але система працює інакше. Хтось прикрив вас зверху, зробивши мене «цапом-відбувайлом» за всі ваші витівки. І це... це мені дуже не подобається. Я не люблю грати в ігри, правил яких не знаю.

— Слу-у-ухай, Наливайко, — Валеррр’ян випустив кіготь і почав дряпати край столу. — Якщо у нашої Еллі є папік у міністерстві, то де мої щомісячні виплати чорррною ікрою? Де наш пентхаус на площі Ринок? Щось цей «покррровитель» занадто жадібний, раз ми досі живемо на Калічій горі з домовиком-ентузіастом.

— Тихше, фамільяре, — холодно кинув Дем’ян. — Факт залишається фактом: ви — недоторканна. Принаймні поки що. І саме тому Бюро видало новий наказ.
Він дістав із кишені офіційний бланк із золотою печаткою.