Розділ 13

  Ранок на Калічій горі не просто настав — він ввалився в кімнату разом із запахом перепаленої кави та відчуттям, що мою ліву руку щойно забули в промисловому морозильнику.

  Я розплющила одне око. Стеля з тріщинами, схожими на карту зоряного неба, була на місці. Валеррр’ян, який за ніч якимось дивовижним чином перетворився з «грілки» на «ноговідтискач», лежав поперек моїх ніг і сопів так, наче змагався в гучності з трамваєм номер два.

  Але головне було не це. Камінь на срібному кільці, яке мені люб’язно (ні) вручив Дем’ян, пульсував крижаним ритмом. Це не був звичайний холод. Це був офіційний, завірений печаткою Бюро магічний мороз.

— Валеррр’яне... — прохрипіла я, намагаючись поворушити затерплими пальцями. — Прокидайся. У нас тут арктичний циклон локального масштабу.

  Кіт розплющив одне жовте око, оцінив обстановку і незадоволено сіпнув вусом.

— Еллі, якщо твій куратор зараз не припинить транслювати сюди свій поганий настрій у вигляді обмороження кінцівок, я особисто відгризу тобі палець. Це не кільце, це портативний філіал його крижаної душі. Що він там робить? Намагається заморозити комісію з Києва прямо в коридорі?

— Судячи з інтенсивності, його зараз дуже ретельно допитують, — я сіла на ліжку, дивлячись на легку паморозь, що виступила на сріблі. — Він нервує. А кільце... воно просто ловить його емоційний фон.

— Тоді скажи йому, щоб він почав думати про пляж у Затоці або хоча б про гарячі голубці, — Валеррр’ян звалився з ліжка, земля ледь помітно здригнулася. — Бо в мене вже лапи до підлоги прилипають. Тінько! Де мій антидепресант у вигляді вершків? Я не можу працювати в умовах вічної мерзлоти!

  Тінько визирнув із кухні, тримаючи в руках рушник.

— Вже, вже, пане коте! А панночці Еллі я заварив чаю з липою. Це відтягне холод від серця. Бідний пан слідчий... Кажуть, київські приїхали на чорних машинах без номерів. Такі нікого не жаліють.

  До офісу «Львівмагпобуту» ми йшли під акомпанемент дрібного дощу та безперервного ниття фамільяра. Львів у таку погоду ставав схожим на старий акварельний малюнок, який хтось забув під відкритим небом. Бруківка блищала, як луска велетенської риби, а повітря було таким густим, що його можна було мазати на хліб.

  Офіс зустрів нас тишею, яка зазвичай буває перед публічною стратою. Навіть муха на шибці... стоп, муха була пізніше.

  Зенон Кріп сидів у своєму кабінеті, наглухо зачинивши двері. Коли ми зайшли, запах валер’янки вдарив у ніс так сильно, що мій кіт підозріло примружився і почав глибоко вдихати повітря.

— Найда... — прошепотів шеф. Він виглядав як людина, яка щойно бачила привид своєї першої вчительки з математики. — Ви прийшли. Слава богам. Бюро... вони дзвонили п’ять разів. Бюро вимагає звіту, але самі не беруть слухавку. Там... там у них усе горить.

— А я тут до чого? — я намагалася виглядати впевнено, хоча палець з кільцем досі трохи німів.

— Аванс, — Зенон виклав на стіл конверт, тримаючи його кінчиками пальців, наче це була активна термобарична граната. — Отримайте. Тільки... благаю вас, Ізабелло. Не підривайте нічого сьогодні. Хоча б до кінця робочого дня. Мені ще до пенсії три роки, я хочу дожити їх із обома вухами.

— Ми постараємось, — вставив Валеррр’ян, підходячи до столу. — Якщо нас не будуть дратувати деякі... літаючі об’єкти.

  Зенон раптом замовк, дивлячись на одвірок дверей. Там, ідеально нерухомо, сиділа велика чорна муха. Вона не чистила лапки, не дзижчала. Вона просто спостерігала.

— Стефаніє! — раптом заверещав Кріп, зриваючись на фальцет. — Я знаю, що це ви! Вийдіть негайно і заберіть цей свій авіазагін шпигунського призначення!

  Двері кабінету різко розчинилися, і всередину влетіла пані Стефанія. Її зачіска-гніздо сьогодні була особливо розпатланою, а в руках вона стискала хустинку.

— Пане Зеноне, я просто... я перевіряла енергетичний фон! Магічна безпека понад усе! Муха — це найчутливіший інструмент...

— Муха — це найчутливіша пліткарка в цій будівлі! — гаркнув шеф, хильнувши валер’янки прямо з горла.

  Валеррр’ян витримав театральну паузу, а потім видав таким медовим голосом, від якого зазвичай у людей починаються нервові тіки:

— Пані Стефаніє, а ваша муха пройшла техогляд у Бюро? Чи це приватне підприємство з відмивання державних таємниць через фасеткові очі? Ви б її хоч на повідку вигулювали, а то раптом я її переплутаю з десертом. Вона ж у вас така... вгодована на чужих секретах.

  Стефанія задихнулася від обурення, намагаючись знайти відповідь, але Валеррр’ян не зупинявся.

— Еллі, поглянь, який витончений шпигунтаж. Поки ми там на Личакові душі упокоювали, пані Стефанія тут повітряну розвідку проводила. Дуже зручно: і вуха грієш, і на липучку не сідаєш. Хоча, дивлячись на ваше обличчя, пані, липучка була б для вас найменшою проблемою, якби цей дрон-муха випадково влетів у кабінет Наливайка. Він демон, він мух на сніданок замість оливок вживає.

  Я не витримала. Сміх вибухнув сам собою. Усі ці дні напруги, страху та крижаного контролю вилилися в істеричний регіт. Дивитися на Стефанію, яка намагалася спіймати свою «муху-фамільяра» порожньою склянкою, було понад мої сили.

— Вільна, Стефаніє! — махнув рукою Зенон. — І заберіть цей свій «аудіопристрій»! Щоб я його тут більше не бачив!

  Коли ми повернулися додому, на Калічій горі вже затишно пахло вечірніми сутінками. Тінько зустрів нас на порозі, його очі-вуглинки блищали від очікування.

— Ось, Тінько, — я відрахувала йому монети з конверта. — Розрахуйся за продукти. І скажи своїм знайомим домовикам, що ми дуже вдячні.

  Домовик прийняв гроші з таким виглядом, ніби я щойно вручила йому ключі від королівської скарбниці. Повага в його погляді стала настільки відчутною, що я навіть відчула себе справжньою «господинею гори».

— Ой, панночко Еллі, — прошепотів він, ховаючи гроші в крихітний гаманець. — Ви добра відьма. А добрим відьмам Львів відкриває свої таємні двері.