Розділ 12

​— Це не ваше діло, панно Найда, — відрізав він. — Ваша справа — виконувати замовлення і не руйнувати місто. Моє походження та склад моєї крові не входять до вашої компетенції.

​— Не входять? — я відчула, як в мені піднімається образа. — Ви читаєте демонстративно мою справу вголос! Ви називаєте мене «об’єктом» і «фактором ризику»! А самі... ви хто? Хто ви такий, що Плакальниця злякалася лишень вашого запаху?

​  Дем’ян підійшов до столу, сперся на нього руками і нахилився до мене так близько, що я відчула жар, який досі виходив від нього.

​— Я той, хто тримає цей світ у рівновазі, щоб такі, як ви, могли спокійно пити каву і підпалювати штори, — процідив він. — І якщо для цього мені потрібно мати в жилах щось більше, ніж просто людську кров, — це ціна, яку я плачу. Питання закрито.

​  Валеррр’ян хмикнув, лизнув лапу і саркастично зауважив:

— Ну звісно. Драма, таємниці, демонічне коріння... Еллі, ми знайшли собі ідеального куратора. Він не просто зануда, він зануда з пекельним тюнінгом. Наступного разу, коли він буде сердитися, треба обов'язково набрати святої води — перевіримо, чи зашипить.

​  Дем’ян заплющив очі, намагаючись заспокоїтись.

— Ідіть додому, — сказав він нарешті. — Обидва. Від роботи на один день вас звільнено. Завтра буде комісія Бюро. Я постараюся зробити так, щоб нас усіх не звільнили ще з сьогодні. Але врахуйте: це був останній раз, коли я дозволив вам так імпровізувати. Мабуть треба перевірити, як так, вас готували у ковені, що на виході все бюро стоїть на вухах. Ще й з Києва комісію пришлють.

​  Я рушила до виходу, відчуваючи дивну суміш роздратування і... тривоги за нього. Він був самотнім. Справді самотнім у цьому своєму ідеальному кабінеті зі своєю ідеальною сорочкою і неідеальною кров’ю.

​— Пане слідчий... Дем'яне, — зупинилася я в дверях. — Дякую. Що прикрили мене тоді... плащем.

​  Він не відповів. Просто знову розвернувся до вікна.

​— Еллі, ходімо, — Валеррр’ян штовхнув мене в ногу. — У мене від цієї драми вже живіт крутить. Тінько обіцяв на вечерю щось особливе, і я дуже сподіваюся, що це не «демонічні бебехи з гарніром».

​  Ми вийшли в коридор. Вечірній Львів чекав на нас — місто, де привиди мовчать, коти розмовляють, а слідчі ховають у собі справжніх демонів.

​— Знаєш, — сказав Валеррр’ян, коли ми спускалися сходами. — А той камінь на твоєму кільці... він досі трохи червоний. Здається, ви з ним тепер пов’язані сильніше, ніж ти думаєш.

​  Я подивилася на руку. Синій камінь справді мав ледь помітний багряний відблиск у самій глибині. 

  Повернення на Калічу гору після Личаківського забігу було схоже на спробу вижити в екстремальному марафоні, де на фініші замість медалі тобі дають лише задишку і повні мешти цвинтарного пилу.

  Львівські вулички в цей час уже почали занурюватися в той особливий синій туман, який буває тільки тут: густий, прохолодний, із нотками кави та вогкості старих підвалів. Валеррр’ян, чиї білі боки тепер нагадували карту бойових дій, сірі плями попелу, прилипле листя і загальна розтріпаність, плентався поруч, ображено сопучи на кожному кроці.

— Еллі, я офіційно заявляю: мій трудовий договір не передбачав кардіо-навантажень у компанії ображеної інтелігенції позаминулого століття, — бурчав він, зупиняючись, щоб витрусити з лапи якийсь камінчик. — Я — фамільяр-гурррман, а не хорт на полюванні. Мої подушечки на лапах створені для дорогого паркету і теплих ковдр, а не для цього галицького фітнесу!

— Тобі корисно, Валеррр’яне, — відказала я, хоча сама ледь волочила ноги. — Ти ж казав, що треба схуднути. Ось тобі і нагода.

— Я казав, що хочу ВИГЛЯДАТИ стрункішим, а не схуднути, побійся бога дитино! І ще я не мрію виплюнути легені, на підйомі до нашої квартири! — огризнувся кіт. — І взагалі, ти бачила того Наливайка? «Це не ваша спрррава, панно Найда»... Тьху! Таємничість у нього просто з вух лізе. Демон він, бачте... Я так і знав, що нормальна людина не може так ідеально прасувати сорочки. Це явно магія вищого порядку або дуже суворий контракт із пеклом.

  Ми нарешті дісталися наших дверей. Я повернула ключ, і нас зустріло... диво.

  У квартирі панував ідеальний порядок, який я не змогла б навести, навіть якби в мене було десять жезлів і тиждень вільного часу. Але головне — запах. Це був аромат справжнього, домашнього затишку. Смажена картопелька з грибами, свіжоспечений хліб і щось солодке, від чого рот миттєво наповнився слиною.

  — О боги... — видихнув Валеррр’ян, миттєво забувши про втому. Він просочився в кімнату швидше за протяг. — Тінько! Якщо ти там приготував те, що я думаю, я пробачу тобі навіть твою надмірну охайність!
Тінько визирнув із кухні, витираючи руки об маленький фартух у клітинку. Його очі-вуглинки сяяли радістю, але він миттєво став серйозним, побачивши наш вигляд.

— Панно Еллі! Пане Коте! Що ж це ви... — він сплеснув ручками. — Весь одяг у попелі, волосся як гніздо ворони... Швидше, швидше за стіл! Я все приготував. Капусняк гарячий, пиріжки з лівером, і спеціально для пана Валеррр’яна — вершки, настояні на свіжій м’яті для заспокоєння нервів.
— Тінько, ти — свята сутність, — урочисто проголосив кіт, вмощуючись перед своєю мискою. — Я висуну твою кандидатуррру на звання «Домовик року» за версією Асоціації фамільярів-пенсіонерів. І я, не панекота, затям. Що ти там казала про ммм.. зірки Миш... лена... ммм...

  Я сіла за стіл, відчуваючи, як напруга нарешті починає відпускати. Тепла смажена картопля з грибами здавалася найсмачнішою їжею у всесвіті. Тінько сидів на краю столу, підперши щіку кулачком, і уважно слухав нашу розповідь про Личаків (звісно, у версії Валеррр’яна це була битва титанів, де він особисто врятував половину Львова).

— Демонічна кров, кажете... — Тінько задумливо почухав потилицю. — Це велика рідкість у наших краях. Кажуть, такі люди або стають великими руйнівниками, або найсуворішими вартовими закону. Бо ніхто не знає ціну порядку краще за того, хто носить хаос всередині себе.
— Він зануда, Тінько, — вставив Валеррр’ян між двома ковтками вершків. — І занудство його — явно демонічне. Але Еллі на нього дивиться так, наче він — остання сосиска на прилавку.