Розділ 11

  Якщо ви ніколи не намагалися пробігти крос по львівській бруківці, коли за вами мовчки женеться пара сотень ображених привидів XIX століття, — вважайте, ви не знаєте, що таке справжній кардіотренування.

​  Ми мчали вулицею Личаківською, і це було найдивніше видовище в історії міста. Попереду, наче біле ядро, випущене з гармати, летів Валеррр’ян. Його тридцять кілограмів живого пуху зараз працювали на чистому реактивному паливі з переляку. За ним, розмахуючи порожньою сумкою, бігла я, а замикав нашу процесію Дем’ян. Навіть у такому стані він примудрявся виглядати елегантно, хоча його пальто вже не так ідеально лежало на плечах.

​  А за нами... за нами сунула абсолютна, вакуумна тиша. Армія духів у циліндрах, мереживних чепчиках та військових мундирах часів Австро-Угорщини пливла над дорогою. Оскільки я забрала в них голоси, вони не могли навіть грізно кричати «Стій, грішнице!». Вони просто мовчки і дуже цілеспрямовано махали в нашу сторону напівпрозорими кулаками.

​  Дем’ян наздогнав мене, вхопив за лікоть і різко вказав рукою в бік пагорбів Знесіння. Я зрозуміла без слів: у центр міста нам не можна. Якщо ця кавалькада вилетить на площу Ринок, то завтра мер Львова подасть у відставку, а Бюро магічної безпеки доведеться стирати пам’ять половині Європи.

​  Ми звернули на Кайзервальд. Стежки тут були круті, зарослі чагарником, і це трохи сповільнило наших переслідувачів — привиди, виявляється, теж не дуже люблять продиратися крізь ожину, навіть якщо вони крізь неї проходять.

​  Валеррр’ян вискочив на галявину біля оглядового майданчика і впав на пузо, широко роззявляючи рота в беззвучному крику про допомогу. Я зупинилася поруч, хапаючи ротом повітря. Дем’ян миттєво розвернувся до армії мерців, дістав із внутрішньої кишені плаща важкий металевий амулет у формі ока і підняв його над головою.

​  Я бачила, як він напружився. Його пальці, що стискали амулет, почали диміти. Темно-червоне світло, те саме, що налякало Плакальницю, знову просочилося крізь його шкіру. Це виглядало страшно і... заворожуюче. Привиди, побачивши це сяйво, різко загальмували. Вони дивилися на Дем’яна з повагою, змішаною з давнім, майже генетично продиктованим страхом.

​  Через хвилину небо над нами розітнув гуркіт, не магічний, а цілком реальний. Це прибули загони швидкого реагування Бюро. Два чорні величезні гелікоптери з магічними гасителями зависли над пагорбом. Спеціальні сітки з екстракту срібла опустилися на привидів, м’яко, але впевнено втягуючи їх назад у потойбічний стан. Тиша все ще стояла над галявиною, поки останній дух не розчинився в повітрі.

  А потім нас прямим текстом запросили, прослідувати у гелікоптер.
Валеррр'ян опирався скільки міг, прикидаючись дохлим і вивалюючи язик, хапаючись лапою за серце — не допомогло.

​  Бюро Магічної Безпеки. Кабінет Дем'яна. Тиша.

  Ми сиділи в тому самому стерильному кабінеті вже годину. Дем’ян стояв біля вікна, спиною до нас, і дивився на вогні вечірнього міста. Його руки були закладені за спину, і я помітила, що він досі стискає кулаки.

​  Раптом повітря в кімнаті здригнулося. Наче лопнула невидима плівка.

​— ...МИШУ ТОБІ В ЧРЕВО, НАЛИВАЙКО! — перше, що я почула, був голос Валеррр’яна, який нарешті повернувся до нього в повному обсязі. — Ти бачив?! Ти бачив, як я той дзвін штовхнув? Я ж ледь не став героєм посмертно! Мої лапи досі тремтять, а зуб хитається, я вимагаю реабілітації в молочному басейні!

  ​Я теж відчула, як горло розслабилося.

— Ой... — я кашлянула. — Здається, повернулося.

​  Дем’ян повільно розвернувся. Він виглядав не просто втомленим — він виглядав витиснутим, як лимон. Під очима залягли глибокі тіні, а погляд став ще холоднішим, ніж зазвичай.

​— Панно Найда, — почав він, і його голос злегка тремтів від стримуваної люті. — Ви усвідомлюєте, що ви сьогодні накоїли? Ви не просто ліквідували якусь божевільну Плакальницю. Ви підняли історичну спадщину міста і позбавили голосу нас усіх і ще двох оперативників Бюро, які зараз перебувають у шоковому стані в лазареті!

​— А що я мала робити?! — я теж підскочила, і стілець знову скрипнув. — Вона збиралася випити ваше світло! Ви самі стояли там, як статуя, і... і щось дивне з вами відбувалося! Я хотіла захистити вас усіх!

​— Захистити? — Дем’ян зробив крок до мене. — Ви ледь не перетворили Львів на місто німих мерців! Це — повна професійна непридатність, Ізабелло. Я мав би зараз виписати наказ про вашу депортацію назад у Ковен під конвоєм.

​— Гей, легше на поворотах, начальник! — Валеррр’ян вискочив на стіл, впевнено ставши між мною і Дем’яном. — Хто тут взагалі винен? Мишу тобі в дишло! Ти викликав відьму на об’єкт категорії «А», знаючи, що вона стажерка! Ми були не готові до «божевільних бабусь» у драних, середньовічних сукнях! Ми взагалі думали, що це буде прогулянка цвинтарем для фото в Інстаграм! Так що свою відповідальність теж запиши у той свій блокнотик, розумнику.

​  Дем’ян подивився на кота так, ніби вирішував — чи пристрелити його прямо зараз, чи пізніше.

​— А ще... — Валеррр’ян примружився, його жовті очі стали вузькими щілинами. — Що це було там, на алеї? Який такий «демон»? У тебе очі горіли, як у мого старого знайомого з третього кола пекла, який заборгував мені порцію душ. Що ти таке, Наливайко? — голос мого фаміль'яра став підозріливим до неможливості.

​  У кабінеті запала тиша, але тепер вона відчувалась іншою, густою, важкою і небезпечною. Я подивилася на Дем’яна. Моє серце калатало. Те, що я бачила на цвинтарі... те червоне марево... це не була магія закону.

​— Це правда? — тихо запитала я. — Те, що вона сказала... про кров?

​  Дем’ян завмер. На мить у його погляді промайнуло щось схоже на біль, але він миттєво закрився.