Розділ 10

​Я підскочила, ледь не зваливши Валеррр’яна з ліжка. Кіт видав звук, схожий на проколоту шину, і незадоволено згорнувся клубочком. Тінько вже був на ногах, тримаючи в руках горнятко гарячої кави.

​— Ваша кава, панно Еллі. Я додав туди трішки магічної шипшини, щоб серце не калатало, — прошепотів він.

​Я відчинила двері. Пан Зенон виглядав жахливо. Його ліве око не просто сіпалося, воно виконувало сольний танець.

​— Найда! Швидше! Одягайтеся! Бюро викликає нас на об’єкт. Це не просто виклик, це категорія «А»! — він витер лисину, яка вже зранку була мокрою.

​— Що сталося? Знову домовик-переросток? — спитала я, гарячково шукаючи чисті шкарпетки.

​— Гірше. Набагато гірше. На Личаківському цвинтарі прокинулося щось дивне. Наливайко вже там. Він вимагає вашої присутності.

— Моєї? — я завмерла з одним чоботом у руці. — Чому моєї? Він же казав, що я — фактор ризику.

— Він сказав... — Зенон затнувся, відводячи огляд. — Він сказав, що тільки ваш «масштабний ефект» може викурити цю тварюку з могил. Або ви її налякаєте, або ви все там рознесете, і йому буде легше працювати на порожньому місці.

  Валеррр’ян, почувши слово «цвинтар», підняв голову.
— Цвинтар? О, там мають бути жирні польові миші і багато драми. Я в ділі. Але тільки якщо мені видадуть спецпайок. Тінько, збирай нам тормозок!

  Личаківський цвинтар у тумані виглядав як декорація до фільму, який заборонили за надмірну похмурість. Тінько залишився вдома — я наказала йому забарикадувати двері й не виходити, навіть якщо почнеться магічний град. А от Валеррр’ян, незважаючи на весь свій скепсис, трусив поруч, нервово сіпаючи хвостом.

— Еллі, я маю погане передчуття, — пробасив кіт. — Тут пахне не просто смертю, тут пахне божевіллям. А божевілля, як відомо, несмачне і погано перетравлюється.

  Дем’ян чекав нас біля головної алеї. Разом із ним були двоє хлопців із Бюро — молоді магічні оперативники, які тримали детектори налаштованими на максимум.
— Панно Найда, — Дем’ян коротко кивнув. — Ситуація погіршується. Це Божевільна Плакальниця. Вона  висмоктує світло з душі, залишаючи після себе порожню оболонку.

  Ми заглибилися в туман. Раптом повітря прорізав звук, від якого зуби занили, а пальці затерпли. Це було не ридання, а протяжне, істеричне голосіння, яке, здавалося, вивертало душу навиворіт.

  З-за склепу Бачевських випливла вона. Сива, розпатлана постать у лахмітті, яке колись було красивою сукнею. Замість очей у неї горіли два вогники тьмяного, мертвого світла. Вона розкрила рота, і я побачила, як від хлопців із Бюро почали тягнутися тонкі сріблясті нитки прямо в її горлянку. Вони почали бліднути, опускаючи руки з детекторами.

— Назад! — гукнув Дем’ян, виступаючи вперед.

  Плакальниця різко обернулася до нього. Її голосіння на мить затихло, а потім вона видала такий ультразвук, що я інстинктивно вхопилася за Дем’яна.

  Вона кинулася на нього, простягаючи свої кігтясті руки до його грудей, прагнучи вирвати світло його душі. Але як тільки її пальці торкнулися його пальта, сталося дивне.

  Повітря навколо Дем’яна спалахнуло не блакитним світлом, а густим, темно-червоним маревом. Очі слідчого на мить змінили колір — зі сталевих на розпечений рубін. Плакальниця відсахнулася, видавши звук, схожий на шипіння гадюки. Вона затремтіла, дивлячись на нього з тваринним жахом.
— Демон... — прохрипіла вона, задкуючи. — Кров пекельного полум'я...

  Дем’ян завмер, його обличчя перетворилося на кам’яну маску, а на шиї виступила вена. Він боровся з чимось усередині себе, і цей «хтось» явно не мав стосунку до Бюро Магічної Безпеки.
— Еллі! Вона зараз знову влаштує концерт! — закричав Валеррр’ян. Він кудись зник, а через секунду з’явився на даху старого склепу, тягнучи в зубах і штовхаючи лапами важкий, іржавий бронзовий дзвін, що колись належав каплиці. — Лови ритм, руда!

  Я побачила, як Плакальниця знову набирає повітря, щоб видати фінальний крик, який би добив хлопців із Бюро. Паніка накрила мене. Я хотіла лише одного — щоб цей жахливий звук припинився. Щоб вона замовкла. Раз і назавжди.
— ТА ЗАТКНИСЬ ТИ ВЖЕ! — закричала я, викидаючи руки вперед.
  Це був мій класичний «масштабний ефект». Світло вирвалося з моїх долонь, але воно було не руйнівним. Воно було... вакуумним.

  Валеррр’ян нарешті штовхнув дзвін, і той полетів униз, видавши потужний «БОМ-М-М!».
Звук дзвону, помножений на мою неконтрольовану силу, здетонував. Плакальниця просто випарувалася, не встигнувши пікнути. Але моя магія, як завжди, вирішила виконати наказ буквально.

  Тиша стала фізичною.

  Я спробувала сказати «Ого», але з мого рота не вилетіло жодного звуку. Дем’ян, який уже прийшов до тями (його очі знову стали сірими, але він виглядав виснаженим), відкрив рота, щоб щось наказати підлеглим — тиша. Хлопці з Бюро махали руками — ні звуку. Навіть Валеррр’ян, який звалився зі склепу в купу листя, тільки широко роззявляв пащу, не видаючи свого звичного «Мишу вам у капці».

  Я забрала голоси у всіх в межах кладовища.

  Але це було не найгірше.

  Потужна хвиля від дзвону та мого закляття пішла в землю. Личаківський цвинтар здригнувся. Спочатку мені здалося, що це землетрус, але ні — це був рух знизу.

  З-під могильних плит почали виповзати напівпрозорі руки. Потім голови. Упокоєні душі, розбуджені дзвоном, піднімалися зі своїх домівок. Вони виглядали не як зомбі з жахів, а як напівпрозорі тіні минулих століть — панянки в сукнях з крінолінами, австрійські вояки, старі професори. І всі вони були... незадоволені.

  Вони мовчки (бо голосів у них теж не було) оточували нас, вимагаючи пояснень, чому їхній обідній сон перервали так брутально.

  Валеррр’ян підбіг до мене, став на задні лапи і почав активно жестикулювати, вказуючи на армію мерців, що наближалася.