Розділ 8

  Район новобудов зустрів нас блиском скла, бетону та вітром, який гуляв між висотками, наче в аеродинамічній трубі. Це не був старий Львів з його затишною бруківкою. Тут усе було нове, дороге і... Перелякане.

— Магічні послуги? — до мене підбіг консьєрж з обличчям людини, яка щойно побачила кінець світу в прямому ефірі. — Панно, там жах! Я слабенький маг, це я вас викликав. Квартира на двадцятому! Там телевізор почав битися струмом, а диван намагається зжерти комод!

  Я глянула вгору. На двадцятому поверсі одне з вікон підозріло мерехтіло світло.

— Валеррр’яне, — прошепотіла я, відчуваючи, як магія починає приємно лоскотати долоні. — Ти готовий?

— Готовий, — буркнув кіт, дивлячись на ліфт, який звісно ж не працював. — Але якщо ми підемо пішки на двадцятий поверх, я особисто прокляну цього полтергейста на вічну діарею. Відьми мають літати, Еллі! Чому ми завжди ходимо ногами?! 

— Ходімо, — сказала я, ігноруючи його ниття.

  Я думала про Дем’яна. Про те, як він зараз, напевно, сидить у своєму кабінеті, попиваючи свою ідеальну каву, і чекає мого сигналу. Чекає, коли я здамся і покличу на допомогу.

  «Не сьогодні, слідчий», — подумала я, штовхаючи двері під’їзду. — «Сьогодні я розберуся сама».

  І в цей момент я чітко зрозуміла: мій конфлікт із законом тільки починається. Бо полтергейсти — це лише квіточки. Справжня пожежа завжди сидить усередині мене, і саме її Дем’ян Наливайко боїться найбільше. А я... я збираюся навчити цей вогонь танцювати за моїми правилами.

— Валеррр’яне, тримайся, — кинула я через плече. — Зараз буде весело.

— Весело буде, коли я знайду холодильник у тій квартирі, — відповів кіт. — Якщо диван його ще не прикінчив.

  Ми почали підйом. І я знала: що б там не чекало нагорі, лопата — це лише початок мого арсеналу.

  Сходи на двадцятий поверх — це не шлях до успіху. Це шлях до інфаркту, принаймні для кота, чия вага дорівнює вазі невеликого сейфа.

— Еллі... — Валеррр’ян зробив паузу на п'ятнадцятому поверсі, важко спираючись на перила. Його білий живіт здіймався, як міхи в кузні. — Якщо цей... дух... не видасть мені пожиттєву підписку на паштет... я його особисто... відправлю в пекло... економ-класом. Чому... у цих людей... такі високі... поверхи?! Чому... ніхто не думає про літніх?... Еллі, я ж... Я ж так схудну!!! — Він аж перестав переставляти лапи.

— Терпи, козаче, — я сама важко дихала, витираючи піт з чола. — Це новобудова. Тут усе має бути «високо». Магія теж.

  Коли ми нарешті дісталися квартири, двері вібрували так, наче за ними відбувався рок-концерт професійних перфораторів. Зсередини долинав звук розбитого посуду та дивний, нетиповий для Львова звук... хуртовини?

— Відчиняю, — шепнула я, дістаючи жезл (старенький, з дуба, оббитий міддю, який пахнув лісом, фіалками і металом).

Двері не просто відчинилися, їх внесло всередину потоком крижаного повітря.

У вітальні панував магічний хаос. Телевізор Samsung з діагоналлю в пів стіни висів у повітрі. На екрані замість новин крутилося полярне сяйво, а з динаміків вилітала справжня крижана крупа , яка з дзенькотом врізалась в стіни. Величезний шкіряний диван, роззявивши щілину між подушками, наче пащу, саме намагався зажувати торшер.

— Матінко Ковенська... — прошепотіла я. — Це не просто полтергейст. Це якась технічна одержимість.

— Еллі, займися диваном! — гаркнув Валеррр’ян, раптово забувши про втому. Він з професійною грацією віслюка, стрибнув на кухонний стіл, який теж намагався злетіти. — Я займуся холодильником! Настав той день, той час!!! Він виглядає дуже підозріло, я беру його на себе! Я відчуваю, дівчинко, я знайду його!

—Кого, його? Полтергейст? 

  Він не відповів, рухаючись у напрямку холодильника, його здувало крижаним вітром, але кіт не зупинився. Навіть пазури випустив намагаючись знайти шпарини у свіженастеленому ламінаті.

  Я відступила в центр кімнати. Повітря кололо шкіру — магія тут була дикою, необробленою, схожою на статичну електрику.

— Silenium Generalis! — вигукнула я, роблячи широкий жест жезлом.

  За планом, усе мало завмерти. В теорії. У Ковені на тренуваннях це працювало ідеально.

  Але в реальності...

  Моя магія, відчувши простір і виклик, вирішила, що «тиша» — це занадто нудно. Жезл видав сніп яскраво-зелених іскор і здається перегорів. 

  Потягло паленим, а жезл розсипався прямо в моїй руці. «Чарівно, Еллі.» тільки в подумала я, а телевізор замість того, щоб вимкнутися, раптово змінив репертуар. Полярне сяйво зникло, і на повну гучність зазвучав «Щедрик» у виконанні хору вервольфів, а диван почав посилено скрипіти в конвульсіях, ніби розвалюючись. Крижані дрібні кульки почали сипати з потрійною силою, а вітер почав вже шматувати поривами одяг.

— Еллі! — закричав Валеррр’ян, якому майже вдалось добратись до холодильника. — Ти що, вирішила його задовбати пісеньками до смерті?! Це не магія, це уже якась істерика, зупини це, негайно!

— Я... Спалила жезл! — я відбивалася від дивана, який тепер намагався з’їсти мене, але ковзав по слизькій підлозі.

  В цей момент, коли я стояла вже в крижаному снігу по литки, намагаючись пригадати якесь дієве закляття, а диван робив черговий випад, я відчула погляд у спину.

  Біля входу спершись на одвірок стояв Дем’ян.

  Він виглядав так, наче щойно вийшов з обкладинки журналу «Ідеальний слідчий і як з ним жити». Жодної пилинки на плащі. Жодної крижинки на волоссі. Його обличчя було монументально спокійним, лише одна брова ледь піднялася вгору, оцінюючи масштаб катастрофи.

— Панно Найда, — промовив він, переступаючи через купу кристаликів льоду так елегантно, наче це була червона доріжка. — Я ж просив: без інцидентів.

— Це не інцидент! — вигукнула я, намагаючись не впасти. — Це... тактична зміна агрегатного стану супротивника!

— Що це? — він підійшов ближче. — Ви вирішили, що підсилити здичавілого домовика, найкраща ідея?