Розділ 7

Повернення в офіс «Львівмагпобуту» зовсім не було схоже на ходу переможниці. Я почувалася не відьмою, яка щойно пройшла бойове хрещення в кабінеті Бюро, а скоріше бракованим товаром, який повернули на склад з поміткою «не ремонтується».

  Коридор зустрів мене знайомим запахом: пил, старий папір і той самий понурий фікус у кутку, який, здавалося, бачив ще заснування Львова і відтоді принципово відмовлявся рости, аби не привертати уваги. Кожен мій крок по лінолеуму відгукувався в голові словами Дем’яна: «Об’єкт спостереження... фактор ризику... прибирати за вами».

  Я не встигла дійти до свого столу, як відчула на потилиці важкість трьох пар очей. Повітря в загальному кабінеті стало густим і липким від несказаних слів.

— Вона повернулась, лише поглянь — пролунав шепіт Ліди, такий «тихий», що його було чути навіть у сусідній кімнаті.

— І не боїться... — відгукнулася Віра, не відриваючи очей від своєї кави. 

— І з оцим... білим непорозумінням, — пані Стефанія демонстративно перестала писати, і її перо завмерло над пергаментом, наче інквізиторський меч.

Я пройшла до свого місця, намагаючись тримати спину так рівно, ніби в мене замість хребта був сталевий прут. Навчилася цього ще в сиротинці: покажеш слабкість — з’їдять. Покажеш злість — звинуватять у нападі. Найкраща тактика — крижаний ігнор.

— Панно Найда, — голос пані Стефанії сочився патокою, від якої в мене миттєво злиплися зуби. — Вас... викликали? Назовсім, чи ми ще маємо честь спостерігати вашу присутність?

— Я повернулась, — коротко кинула я, кидаючи сумку на стілець.

— Жива? — Ліда з цікавістю визирнула з-за своєї стопки сувоїв.

— На жаль, для вашої надії на вакантне місце, шановні! До речі, дозвольте поцікавитись — пробасив Валеррр’ян. Він виліз з-під мого столу, де, судячи з усього, проводив інвентаризацію пилу, і тепер виглядав як біла хмарка з хвостом і очима. — А де ж, фамільяри таких поважних пань? Чому, я не бачу талановитих і чудових друзів, що належить мати кожній відьмі? Га? 

—Мій фаміль'яр вдома, надто незвичний, і дратує шефа — Віра опустила очі.

—Мишу ж тобі в каву!... — задоволено сказав мій кіт.

  Ліда поперхнулась кавою, хмикнула, крутячи в руках олівець.

—А мій котусик, на підвищенні кваліфікації, після плідної роботи, нас помітили. — Вона гордо випрямила спину. І знову зиркнувши в мою сторону, сказала — Кажуть, з Бюро приїжджали особисто. Слідчий Наливайко. А ще кажуть, він не любить, коли йому псують статистику. Як і всі тут.

—А ви пані Стефаніє, теж на підвищення кваліфікації свого відправили? — Мій фаміль'яр, здається проводив допит, його голос був надто м'яким. 

—Ну, чого відразу теж? — Він тут, просто маленький — Знітилась червоніючи пані Стефанія.

—То може познайомите, з колегою? — Допитувався Валеррр'ян з щирою посмішкою, я б повірила. От чесно. Якби, вже дечого не зрозуміла про нього.

  І здається, це зрозуміла не тільки я.

—А я, не зобов'язана! — верескнула, пані Стефанія, нервово щось перебираючи за столом. — І взагалі, кажуть, ви тут довго не затримаєтесь!

  Я поклала теку на стіл з таким звуком, ніби це була цеглина.

— Кажуть багато чого. А ще кажуть, що плітки — це перша ознака магічного застою.

— А що кажуть папери? — пані Стефанія підняла окуляри на ланцюжку. — Вас... Що? Не відсторонили?

  Я глибоко вдихнула, намагаючись заспокоїтись.

— Ні. Не відсторонили. Але тепер у мене нагляд. Кожен мій чих протоколюється Бюро.

  У кабінеті стало на мить занадто тихо. І клята муха знову, замовкла.

— Ой, — протягнула Віра, і в її голосі вперше прозвучало щось схоже на щире співчуття, змішане з жахом. — То це тепер... за тобою будуть постійно дивитись? Як за піднаглядною?

— Якщо коротко, — додав гордо Валеррр’ян, застрибуючи на підвіконня, — у нас тепер є особистий янгол-охоронець із металевим поглядом, поганим почуттям гумору і дуже великою текою на гріхи і грішочки, усіх присутніх, між іншим.

Пані Стефанія підтисла губи так сильно, що вони перетворилися на тонку білу лінію.

— Це ж... Це дуже незручно. Для колективу. Для усіх нас. Нам тут зайва увага Бюро ні до чого. Ми працюємо тихо, за протоколами...

— Для колективу незручно, коли хтось краде печиво, — відрізала я, відчуваючи, як усередині знову починає закипати те саме небезпечне тепло. — А нагляд — це моя особиста проблема, яка ніяк вас не стосується.

  Мене трясло. Не зовні — зовні я була спокійною, як замерзле озеро. Але всередині я бачила обличчя Дем’яна. Його спокійний голос, яким він читав мій опис: «імпульсивна», «проблеми з авторитетами». Я бачила себе його очима — не дівчиною і не людиною, а несправною гранатою, яку треба тримати в закритому ящику. Подалі від людей.

— Еллі, — Валеррр’ян підсунувся ближче і штовхнув мене лапою в лікоть. Його жовті очі дивилися незвично серйозно. — Ти зараз або підпалиш тут усе, або вибухнеш. Я пропоную третій варіант: робота. Вона відволікає від думок про слідчих-зануд.

Наче на замовлення, на столі Зенона Кріпа задзвонив магічний дзвінок — різко, вибагливо, як голос незадоволеної тещі. Через секунду двері кабінету розчинилися, і наш шеф вискочив назовні. Він був червоний, як перестиглий помідор, а його ліве око сіпалося так ритмічно, що за ним можна було виставляти годинник.

— Найда! — гаркнув він, гарячково махаючи якимось листком. — Перший офіційний виклик. Новобудова на Сихові. Полтергейст. Скарги почалися ще з ночі, а зараз там просто пекло. Меблі літають, техніка гине в конвульсіях. Мешканців поки мало! Але є ремонтники в сусідніх квартирах.

  Він зупинився переді мною, важко дихаючи і дивлячись на мене з такою сумішшю надії та чистого жаху, що мені стало його майже шкода.

— Ви... ви впораєтесь? Це ваше перше самостійне завдання.

  Я відчула, як усередині щось клацнуло. Вся злість на Дем’яна, на пліткарок співробітниць, на саму себе трансформувалася в холодну рішучість.