Розділ 5

  Ранок у «Львівмагпобуті» почався не з кави, а з усвідомлення того, що я — головний експонат сьогодні.

​  Я саме намагалася зробити вигляд, що читаю інструкцію «Порядок прийому звернень громадян щодо побутових проклять», хоча літери розпливалися перед очима, настрій був такий собі. Голова гула після нічного «концерту», а спина нила — спати на краєчку ліжка, поки тридцятикілограмова біла хмара хропе в центрі, було сумнівним задоволенням. І треба терміново щось з цим робити.

​  Раптом повітря над моїм столом здригнулося, наче від легкого протягу. Без жодного спалаху чи магічного отого всього світіння чи блискіток , просто з нізвідки, на стіл плавно опустився аркуш цупкого сірого паперу. Він ліг ідеально рівно, паралельно краю стільниці. Навіть у канцелярії БМБ ( Бюро Магічної Безпеки) , мабуть, було менше порядку, ніж у цьому шматочку бюрократії.

​— Що це? — пробурмотіла я, відчуваючи, як по спині пробіг неприємний холодок.

​  Пані Стефанія, не відриваючись від заповнення якогось нескінченного журналу, поправила окуляри, що трималися на срібному ланцюжку.

— Це виклик, — відчеканила вона. — Бюро Магічної Безпеки. Кабінет 406. Терміново. Якщо пощастить, то до обіду звільниш місце для когось більш... адекватного.

  ​Ліда і Віра синхронно припинили сьорбати каву. Як близнючки якісь, тьфу. Звук поставлених на блюдця чашок пролунав у тиші офісу як постріл.

— Ого, — тихо сказала Віра, з цікавістю розглядаючи мій зблідлий вигляд.

— У перший же день, — додала Ліда, в її голосі почулося щось схоже на жалість, змішану з «А я ж казала!»

— Значить, не прижилася, — підсумувала пані Стефанія з солодким задоволенням людини, яка щойно виграла в лотерею.

​  Я стиснула папір так, що він трохи зм’явся. Всередині все закипало.

— Дякую за підтримку, шановні колеги— кинула я, підводячись. — Вона просто неймовірно надихає на трудові подвиги.

​— Завжди раді, — відповіла Стефанія сухо, нарешті піднявши на мене очі. — Не забудь лопату, раптом там теж вікна треба «провітрити».

  ​Валеррр’ян, який до цього мирно спав під столом, визирнув з-під стільця, позіхаючи так широко, що було видно всі його кутні зуби.

— Вітаю, Еллі, — прошепотів він, потягуючись. — Тебе кличуть «на килим». Якщо що — я поруч. Морально. Десь за рогом того будинку, в безпечній зоні. Фізично я в це не лізу, у мене алергія на людей у формі та протоколи, ти ж розумієш, так?

​— Ти мій фамільяр! — прошипіла я, намагаючись не привертати уваги колег. — Ти зобов’язаний бути зі мною за протоколом! Ми повинні врешті зареєструвати тебе!

​— Я зобов’язаний вижити і продовжити свій славетний рід, — філософськи відповів він, обтрушуючи лапи від пилу. — А йти в лігво до Наливайка — це квиток в один кінець. Ти бачила його обличчя вночі? Він же як айсберг, тільки замість льоду — параграфи. В ньому ні краплини співчуття Еллі, жодної, я перевірив. Але гаразд, пішли, якщо тобі не шкода свого найпрекраснішого та найвідданішого захисника. — Він вистромив немаленький кіготь на лапі, і уважно розглядаючи його, продовжив — Подивлюсь, як він тебе «препарувати» буде. Може, хоч вчорашню сосиску запропонує, бо ти, здається вирішила заморити мене голодом Еллі! Я і голод речі не-су-міс-ні! До речі! Я бачив у твого того шефа є дещо, за що, я можливо пробачу твоє невігластво!  Твоя справа виманити його з кабінету, а далі, я мигцем виправлю несправедливість цього світу. Мене просто магнітом туди тягне. Що ти так, на мене дивишся? Ні то ні, спитати ж можна. 

  ​Будівля Бюро Магічної Безпеки зустріла мене холодом кам’яних стін і запахом, який не сплутаєш ні з чим: суміш стерильності, дуже міцної кави без цукру і тихих, законсервованих у теках чужих секретів. Тут не було львівського затишку, не було запаху випічки чи старовини. Тільки контроль. Важкі дубові двері, на яких не було жодного зайвого різьблення, і тиша, що тисла на вуха.

​  Кабінет виявився світлим, великим і безнадійно незатишним. Жодної квітки, жодної особистої дрібнички на полицях — тільки ідеально вирівняні сірі папки.

​  За столом сидів він. Старший слідчий Дем’ян Наливайко.

  Такий молодий, але погляд був такий, ніби він бачив створення світу і залишився ним незадоволений. Біла сорочка, темні штани — все сиділо так ідеально, що здавалося, ніби одяг є частиною його самого. Рукава були закочені до ліктів, відкриваючи міцні передпліччя, а на зап'ясті виблискував магічний годинник-детектор.

  ​Я відчула, як злість піднімається в мені хвилею. Чому він має бути таким... правильним? І таким  збіса вродливим у своїй відстороненості?

​— Сідайте, панно Найда, — сказав він, не піднімаючи голови. Голос був рівним, як лінія горизонту. — Ізабелла — ваше повне ім’я, якщо я не помиляюся.

​  Я сіла. Навмисно трохи гучніше, ніж вимагали пристойність, стілець протестувально скрипнув по паркету.

— Ви викликали мене, — почала я, схрестивши руки на грудях. — Без попередження і пояснень. У мене робочий день, клієнти чекають...

​— Клієнти зачекають, — він нарешті підвів на мене погляд. Його очі були кольору холодного металу. — Пояснення будуть після фіксації інциденту.

​  Він повільно перегорнув сторінку в теці, яка лежала перед ним.

— Отже. Перша ніч у місті. Один некроінцидент із залученням заблукалого агресивного мерця. Пошкодження державного майна. Масштабний акустичний сплеск. Незареєстрований фамільяр нестандартного об'єму.

​— Я не планувала, щоб на мене падав отакенний кіт і лізли зомбі з кущів у службову квартиру серед ночі! — різко вигукнула я.

​— Я в курсі ваших «плануваннь», — Дем’ян навіть не повів бровою. — У вас, панно Найда, взагалі дивовижна здатність створювати хаос навколо себе, навіть там де це здавалось би неможливим. Ви — стихійне лихо у спідниці.

​  Це було сказано так спокійно, що я ледь не задихнулася від обурення. Краще б він кричав! Чи вичитував! Але цей погляд, і спокій, доводили мене сказу!