Розділ 4

— Валеррр'ян, я серйозно! — зашипіла я. — Це, мабуть, Некромантська нечисть третього рівня! Або заблукала душа з прив'язкою до місця... Стоп, а чому він тут? Ми ж у Львові!
— Може, він по навігатору йшов? — припустив кіт, вмиваючи лапу. — Або почув, що тут найсмачніші круасани. Слухай, Еллі, яка різниця, як це називається? Воно смердить, воно лізе у вікно, і ти його щойно відправила в політ. Нам треба думати, що робити з тілом... тьху, з об'єктом.

  Я запанікувала. Перша ніч у місті! Перша! А я вже рознесла державне майно і, можливо, порушила якусь конвенцію про права мерців.
— Може, закопати його назад? — запропонувала я, міцніше стискаючи лопату. — Поки ніхто не бачив?
— Чим? Цією лопатою? — Валеррр'ян скептично глянув на мій інструмент. — Ти будеш копати до наступних президентських виборів. І взагалі, ти чуєш?

  У кущах мрець нарешті випростався. Він був весь у листі, одне око закотилося, а рука теліпалася, як ганчірка. Він подивився на нас знизу вгору і загорлав:
— воооосім лєт..
— О, точно контужений, — констатував Валеррр'ян. — Еллі, бий ще раз. Однозначно. Тільки цілься в мовний центр, щоб замовк.

  Я вже замахнулася, щоб метнути лопату як спис (це була погана ідея, я знаю, але паніка — поганий порадник), коли раптом за моєю спиною пролунало ввічливе покашлювання.

  Не з двору. А з моєї власної квартири. З передпокою.

  Я здригнулася так, що ледь не впустила лопату собі на ногу, і різко обернулася.

  У дверях, переступаючи через поріг моєї скромної оселі так, наче заходив у замок, стояв чоловік.

  Високий. У довгому темному плащі, що ідеально сидів на плечах (як він не спітнів у таку погоду?). У руці він тримав щось схоже на короткий срібний жезл, який тьмяно світився блакитним світлом, розганяючи темряву мого коридору. Він виглядав, як герой нуарного детективу, тільки замість пістолета — магія, а замість фатальної жінки — перелякана руда я, в піжамі.

  Він повільно оглянув розгромлену кімнату: перевернутий стіл, кота, який намагався зробити вигляд, що він тут просто предмет інтер'єру, мене з лопатою, і, зрештою, знову перевів погляд на порожнє вікно, звідки долинали звуки дивного вовтузіння.

  Його обличчя було спокійним, навіть надто спокійним. Темні очі дивилися з ледь помітною втомою і іронією.

— Доброї ночі, — промовив він. Голос у нього був приємний, оксамитовий, але з тими сталевими нотками, від яких хочеться випрямити спину і стояти струнко. — Старший слідчий Бюро Магічної Безпеки Дем'ян Наливайко. Я так розумію, це ви — та сама «відьма на вимогу», про яку мене «радісно» попереджав Зенон Кріп?

  Я кивнула, все ще стискаючи лопату, наче рятівне коло.
— А це, — він кивнув на кота, що сидів на залишках килима, — ваш, кхм, стандартний фамільяр?
— Ексклюзивний! — не втримався і огризнувся Валеррр'ян. — І взагалі, офіцере, ми тут жертви невиправданої агресії! Цей... нелегальний турист ліз без візи і запрошення! Ми захищали приватну власність!

  Дем'ян зітхнув — важко, так, наче робить це по сто разів на день. Він дістав із кишені білосніжну хустинку і витер невидиму пилинку з рукава.
— Я бачу ваш «захист». Туриста ми зараз депортуємо назад у потойбіччя, а потім і за «порєбрік». А от з вами, панно Найда...

  Він зробив крок уперед і клацнув пальцями.

  Уламки скла на підлозі та на вулиці раптом затремтіли, піднялися в повітря, наче зграя прозорих метеликів, і полетіли назад до рам, злипаючись у цілі шибки з тихим мелодійним дзвоном. За кілька секунд вікно було як нове. Навіть помити встиг, зараза. Шум вулиці і крики мерця миттєво відсікло звукоізоляцією.

— З вами, нам доведеться завтра скласти протокол. Стаття 17: Порушення тиші в нічний час. Стаття 22: Несанкціоноване використання бойової акустики в густонаселеному районі. І, можливо, стаття за жорстоке поводження з нежиттю. Лопата — це негуманно, є ж спеціальні закляття.

  Він підійшов ближче, і я відчула запах дорогого парфуму, змішаний із ароматом м'яти і чогось терпкого, як полин.
— І, будь ласка, опустіть цей сільськогосподарський інвентар, — додав він, дивлячись мені прямо в очі. — Ви виглядаєте... дещо напружено.

— Я... я просто... — пробурмотіла я, повільно опускаючи свою зброю, але не випускаючи її з рук. — Я думала, це крадії. Або...
— Або зомбі-апокаліпсис локального масштабу, — закінчив він за мене, дістаючи блокнот і самописне перо. — Ваше повне ім'я?
— Ізабелла, — тихо сказала я.
— Ізабелла, — повторив він, записуючи. Куточок його губ ледь помітно сіпнувся. — Красиве ім'я для ходячої катастрофи. Ну що ж, Ізабелло, ласкаво просимо на службу. Схоже, нудно з вами не буде. Я вас викличу.

  Валеррр'ян, який відчув, що безпосередня загроза арешту минула, підсунувся до моєї ноги і єхидно так, смакуючи, прошепотів (звісно, щоб чула тільки я, але Дем'ян точно помітив):
— Еллі, здається, він на тебе запав, однозначно, ммм, розумієш про що я? Бачиш, як зиркає? Або хоче виписати штраф на твою річну зарплату. З цими законниками ніколи не вгадаєш. Але лопату поки далеко не ховай, вона надійніша за твої чари. Мишу йому в чрево!