Розділ 2

​ — У мене... ще немає, — сказала я. — У Ковені мені не дозволяли. Казали, що моя нестабільна сила може розірвати зв'язок або нашкодити і йому і мені.

— Це порушення протоколу! — верескнув пан Зенон, і його око знову засмикалося. — Стаття 42 Кодексу магічних послуг! Відьма без фамільяра — як хірург без скальпеля! Як борщ без сметани! Ви повинні негайно, чуєте, негайно провести ритуал призову! Прямо зараз підпишіть запит у канцелярію Фамільярів!

  Він тицьнув мені якийсь голубий бланк. Я швидко, тремтячими руками, заповнила графи: «Прізвище», «Рівень сили», «Бажаний вид фамільяра» (я написала: «Кіт, бажано чорний, мовчазний, граційний»). Потім вколола палець голкою і притиснула краплю крові до печатки. Папір спалахнув синім полум'ям і зник.

— Все, запит пішов, — буркнув шеф. — Чекайте результату протягом доби. Ось ключі від службової квартири на Калічій горі. Ідіть, облаштовуйтеся. Завтра о восьмій ранку бути тут. І без фамільяра не повертайтеся!

​  Я вилетіла з офісу, відчуваючи, як у спину тиснуть невдоволені погляди колег. От жеж пліткарки, і це я ще навіть не почала працювати. Паноптикум якийсь.

​  Львів зустрів мене вечірньою прохолодою. Я йшла вузькими вуличками старого міста, тягнучи за собою валізу, колеса якої жалібно торохтіли по старовинній бруківці. Галицький — район колоритний, але ввечері тут було трохи моторошно. Тіні від ліхтарів здавалися довгими і хижими, а кожен шурхіт змушував здригатися. Особливо, якщо швендяти не основними вулицями.

​  Я зупинилася біля старого австрійського будинку, звіряючись з адресою. В голові гуло від втоми. «Відьма на вимогу». Звучить, як назва дешевого роману. І жодного фамільяра. А що, як канцелярія проігнорує мій запит? Або, що гірше, пришле мені якогось хом'яка-берсерка?

​  Я підняла голову до неба, де між хмарами проглядали перші зорі.

— Будь ласка, — прошепотіла я в порожнечу. — Нехай це буде хтось нормальний. Хтось мудрий. Хтось, хто допоможе мені не накоїти лиха. Я ж, чорт забирай, намагаюсь почати жити це життя!

  ​І канцелярія відповіла.

  Спочатку я почула свист. Наростаючий, пронизливий свист, наче падала авіабомба і протяжний рев. Я інстинктивно пригнулася, закриваючи голову руками.

  Тінь накрила мене, а потім стався удар.

  Не по землі. По мені.

​  Мене збило з ніг щось м'яке, тепле і неймовірно важке. Я гепнулася на бруківку, вибивши повітря з легень, а зверху на мене приземлилася гора білого хутра. Світ навколо похитнувся.

​— Кхе... — видавила я, намагаючись спихнути з обличчя чийсь пухнастий живіт. — Що за...

​— Твою ж дохлу мишу! — пролунав над моїм вухом хрипкий, невдоволений басистий голос. — Хто так зустрічає свого найкращого друга? Я ледь хвоста не прищемив! І де моя парашутна система? Це порушення техніки безпеки!

  ​Я з жахом розплющила очі.

  На моїх грудях, займаючи майже весь простір і перекриваючи огляд на вечірнє небо, сидів кіт, і не давав повітрю проникнути в легені!

  Ні, це був не кіт. Це був КІТ. Велетенський, кілограмів під тридцять, білосніжний (хоча зараз трохи припорошений сажею), з мордою, яка виражала таку суміш презирства до світу і власної величі, що Наполеон міг би брати уроки. О, а очі — жовті: і в них світився інтелект, обтяжений життєвим досвідом і, здається, як мінімум, кримінальним минулим.

​  Він повільно, з гідністю підвівся, потоптався по моїх ребрах усіма чотирма лапами (я ледь не луснула), і подивився мені в очі.

​— Ну? — запитав він, сіпнувши вусами. — Чого вилупила лупавки, нещастя руде? Ще й старе якесь! Сметанку готуй. І валер'янку. Подвійну порцію. Мене тільки що депортували з раю за... кхм... адміністративне правопорушення.

  ​Я лежала на холодній львівській бруківці, притиснута вагою магічного кота-гіганта, і думала: «Який... чарівний котик. Ну, ти ж не чекала Еллі, що все буде просто?, Адже так?» Здається спокійне життя закінчилося, навіть не розпочавшись.

​— Ти взагалі хто? — тільки й змогла хрипко витиснути я. — І ніяке, я тобі не старе! В мене магія нестабільна... Була.

  ​Кіт сів, елегантно (наскільки це можливо при його вазі) лизнув лапу і гордо промовив:

— Ладно, я — Валеррр'ян Сметанін. Екс-шеф-кухаррр Агенції фамільярррів, гурррман, філософ і, судячи з твого переляканого вигляду, твоя єдина надія не вилетіти з роботи в перший же день. А тепер піднімай мене, на ручки і валимо звідси чимдуж. Ва-ли-мо, поки мені хвоста не накрррутили. Земля холодна, а в мене ревматизм.

  ​Він зістрибнув (земля здригнулася), а я, стогнучи, підвелася, обтрушуючи пальто.

— Валимо, кажу! Ти що тугенька на вухо?, — Раптом додав він, озираючись на небо. — Поки небесна канцелярія не передумала і не кинулась навздогін. Ну нічого... Ррреволюціонери не здаються! — він ще раз поглянув з прищуром угору — А ти ще й дупу застудиш, потім дітей не буде і миші в подолі заведуться!

  І це котисько мій фаміль'яр?

​  Ласкаво просимо до Львова, Еллі. Ласкаво просимо в пекло.