Розділ 1

— Їж, Найда! — гриміла вона, і її голос відбивався від облуплених стін їдальні. — Ти, невдячне, брудне дівчисько! Держава витрачає на тебе гроші, а ти носом крутиш?

​  Директриса схопила мене за вухо — боляче, різко, з насолодою садиста. У мені щось натягнулося. Тонка, дзвінка струна терпіння, яка, здавалося, бриніла все моє коротке життя, раптом луснула. Це був чистий, дитячий, концентрований відчай і бажання, щоб ця потворна жінка стала такою, як заслуговує. Я тільки і встигла сказати крізь сльози в голосі:

—Та щоб вас, а-а-а-а..

  Я не знала жодного закляття. Але повітря в їдальні раптом стало густим і гарячим, наче перед грозою. Світло заблимало, і тарілка з кашею вибухнула, заляпавши стелю. В середині мене ніби розлилось море лави. А потім... потім пані Варвара заверещала. Але це був не людський крик, а скоріше поросяче кувікання і визг.

  ​Її ніс розпух, потягнувся вперед, перетворюючись на рожевий, вологий і брудний п'ятак. Вуха, за які вона так любила тягати нас, загострилися і вкрилися жорсткою щетиною. Руки, якими вона любила робити боляче, перетворилися на ратиці. Вона бігала по їдальні, перекидаючи стільці, а з її розірваної блузки лізло густе, чорне хутро.

​  Я стояла посеред цього хаосу, маленька, руда, з широко розплющеними очима, і не могла зрозуміти, чому всі діти кричать чи регочуть, а мені, вперше за довгий час стало... Так спокійно.

  ​Потім приїхали люди в чорних плащах — Бюро Магічної Безпеки. Вони були серйозні, пахли свіжістю і паленим папером. Мені сказали, що я — «небезпечна маленька відьмочка». Сиротинець «зачистили». Я бачила, як поважна тітонька з добрими очима, поговорила з кожним. Дітям стерли пам'ять, переконавши їх, що був витік газу і колективні галюцинації. А пані Варвару... ну, її розчаклували, хоча я чула потім, що вона до кінця життя відмовлялася їсти свинину і панічно боялася бруду.

  Я знову згадувала той день, коли все почалось. Мені було всього сім. Сиротинець у сірому, безбарвному містечку, де навіть сонце, здавалося, світило за графіком і не на повну потужність. Той обід. Манна каша — холодна, з грудочками, схожими на дриглисті згустки слизу, — викликала нудоту. 

  Ввечері мене вже забрали з речима і документами. Так, я потрапила у Закарпатський Ковен. 

  Думки, наче настирливі мухи, поверталися назад, у минуле, яке я так старанно намагалася забути.

  Потяг «Ужгород — Київ» ритмічно відбивав колесами прощальну симфонію, розрізаючи густе, туманне  повітря карпатських перевалів. За вікном, вкритим павутиною дорожнього пилу та слідами вчорашнього дощу, пропливали віковічні смереки. Вони стояли, наче вартові, що мовчазно проводжали мене у нове життя — життя, де не буде запаху хвої, ранкових туманів над горами, постійного нагляду наставниць. Ну і звичайно моїх маленьких НЕмаленьких катастроф. 

  Я, Ізабелла Найда (просто Еллі для своїх, яких майже нема), сиділа, притулившись лобом до прохолодного скла. У відображенні на мене дивилася дівчина з копицею рудого довгого волосся. Хвилясте, з червонуватим відтінком лисячого хутра, воно деколи нагадувало гніздо, яке між іншим жило своїм власним, абсолютно незалежним від мене життям. Та очима зелено-смарагдового кольору , в яких зараз плескалася суміш паніки та надії.

  На моїх колінах лежала тека з документами. «Направлення на працевлаштування. Центр культурної магії та побутових послуг. Місто Львів». Казенний папір, печатка з тризубом, поверх якого хтось примудрився поставити масну пляму від кави. Моя доля на найближчі два роки. І місто моєї дитячої мрії.

​  Мій погляд ковзнув по краєвиду за вікном. Гори відступали. В Ковені було добре, хоча й самотньо. Я була наймолодшою, «ранньою пташкою» з надто великою силою. Моя магія була дикою і неслухняною, як гірська річка. Якщо інші відьми вчилися запалювати свічку клацанням пальців, я випадково підпалювала штори в радіусі пів кілометра. Якщо вони чаклували обережно і «так, як треба», то я чомусь викликала стихійні лиха. Загалом навчання у Ковені було сповнене пригод та постійних халеп. Постійного крику наставниці, та розмов про необхідність обмеження сили. 

​  Прощання з Верховною Відьмою, пані Соломією, було... таким... зворушливим. Вона обійняла мене на пероні, і я відчула, як її плечі здригаються.

— Еллі, дитинко, — схлипувала вона, витираючи очі мереживною хусточкою. — Ти ж будеш обережна? Ти ж не плануєш повертатися назад дівчинко?! — бормотала вона.

  Я теж розчулилася, думаючи, що вона все ж сумуватиме. Та почула, як вона шепоче своїй помічниці:

— Нарешті! Вона, нарешті, поїде. Зателефонуй пожежникам, нехай знімають чергування біля нашого гуртожитку. І відкоркуй ту наливку, що ми берегли на Самайн. Сьогодні теж велике свято...

​  Я зітхнула і відвернулася від вікна. Потяг в'їжджав на перон Львівського вокзалу. Величний дебаркадер, сплетіння металу і скла, зустрів мене гамором, запахом кави, мастила та незримою вібрацією давньої магії.
  Львів — віднедавна вважається, культурною столицею Магічного світу України. 
Офіс «Бюро магічних послуг» знаходився не в якійсь таємничій вежі, а в звичайній сірій кам'яниці неподалік від центру, на третьому поверсі, одразу над нотаріальною конторою і магазином «Все по 30 гривень». На дверях висіла табличка: «Державне підприємство "Львівмагпобут". 

  Прийом громадян з 9:00 до 18:00 (обід з 13:00 до 14:00). Вхід з проклятими предметами без черги заборонено».

​  Всередині пахло пилом і дешевим чаєм. Атмосфера була гнітючою. Стіни  пофарбовані в той невизначений колір безнадії, який має викликати спокій, але викликає лише бажання повіситися — блідо-фісташковий. 

​  Мій новий шеф, пан Зенон Кріп, був чоловіком невизначеного віку, з лисиною, що відблискувала під світлом магічної кулі-лампи, і нервовим подьоргуванням лівого ока. Він тримав моє направлення двома пальцями, наче це була використана серветка.

​— Найда Ізабелла... — прочитав він, скривившись. — Закінчила Ковен з відзнакою по теорії і... хм... «задовільно» з практикою? Примітка: «Схильність до масш-таб-них ефектів».