Розділ 89

— Я серйозно, — Дем’ян подався вперед, ігноруючи переможний вираз обличчя кота, який уже почав підраховувати кількість вершків на майбутньому бенкеті. — Я не хочу чекати ідеального моменту. В нашому житті ідеальних моментів не буває. У нас бувають битви, втечі, катаклізми і все, що завгодно... Еллі, я хочу, щоб ти була моєю дружиною. Офіційно. Перед Бюро, перед Богом і перед цим нахабним самозакоханим котом, який все одно розповість про це кожному зустрічному домовику.

  Я розгублено кліпала очима, намагаючись зібрати думки до купи.

— Дем’яне… ми разом офіційно лише кілька днів. Я… мені потрібно трішки часу. Це ж… це весілля! Це відповідальність! Я ще навіть не звикла до того, що ми — пара, а не просто напарники, які підстраховують одне одного в бійці! 

  Дем’ян миттєво знітився. Весь його войовничий пил зник, плечі опустилися, і він став схожий на того самого маленького хлопчика з його спогадів у лабіринті.

— Так… звісно. Я розумію. Вибач, я просто… я занадто довго тримав це в собі. Я буду чекати скільки потрібно. Хоч сто років. Просто хотів, щоб ти знала: для мене це не просто пригода. Ось.

  Він знову завів двигун, і ми рушили далі. До самого Львова я перебувала в стані легкого емоційного трансу. То червоніла, згадуючи його серйозний погляд, то мимоволі посміхалася, дивлячись на миготливі дерева. Дружина. Я, дівчинка з дитбудинку, яка завжди була «не такою», можу стати частиною справжньої сім’ї? Це було так незвично, і неймовірно солодко.

  Валеррр’ян же часу не гаяв. Він уже на повну силу будував плани, бурмочучи собі під ніс так, щоб ми обоє чули.

— Отже! — вигукував він, перераховуючи щось на пальцях (якщо це можна так назвати у кота). — Весілля буде у Львові. Жодних столиць і їх ресторанів, там вершки кислі! Тільки магічна автентика. Я буду шеф-кухарем і розпорядником. Ми запросимо всіх «вершків» магічного суспільства — Тесса, Діана, навіть Зенон Кріп у фраку… О боже, я вже бачу, як він намагається не плакати під час церемонії! Ми запросимо Глоссу з дванадцятьма майбутніми фаміль'ярами. Ми пошлемо запрошення моїм ррродичам у фьорди. Я замовлю найкращі шкарррпетки з золотим гаптуванням для себе у Павочки. А меню! Ми зробимо таку дегустацію, що Архімед забуде, як полювати на мишей! 

  Коли ми нарешті в’їхали у Львів, місто зустріло нас вечірніми дзвонами та затишними вогнями. Щойно ми переступили поріг квартири на Калічій горі, я відправила магічного листа Тессі. Ми обоє з Дем’яном почувалися неймовірно ніяково — пропозиція висіла в повітрі, наче невидима хмара, яку всі бачили, але боялися торкнутися.

  Тінько та Павочка, яким Валеррр’ян випалив новини прямо з порога, миттєво влаштували справжнє свято.

— Весілля! — Павочка сплеснула в долоні й одразу кинулася до скрині. — Я вже бачу, які рушники ми вишиємо! Я дістану ту саму срібну нитку, що залишилася від бабусі. Щоб любов була міцною, як скеля і довговічною, як життя безсмертних!

— А я заварю таку медовуху, що навіть мерці захочуть прокинутися! — Тінько поважно заходився біля плити. — Пане Дем’яне, ви молодець! Давно пора було прибрати цю дівчину до рук, а то все звіти та звіти…

  Ми з Дем’яном перезирнулися. Ніяковість досягла апогею.

— Еллі, я… я заїду до себе, — пробурмотів Дем’ян, намагаючись сховати очі. — Треба занести речі, вмитися.

  Повернуся за пару годин, якраз коли Тесса прийде з роботи. Нам усім треба трохи остигнути.

  Я вдячно кивнула. Мені справді потрібен був час, аби мої думки про «дружину» хоча б трохи вляглися поруч із таємницею Печатки.

Дем’ян повернувся саме тоді, коли на порозі з’явилася Тесса. Вона тримала в руках свою сімейну, стару Книгу знань Роду, і її обличчя було блідим від передчуття. Ми всі розсілися навколо великого дубового столу. Тінько приніс свіжий чай, але до нього ніхто не торкнувся.

  Дем’ян повільно дістав Печатку Архімага. Срібло та блакитний сапфір у центрі артефакту тьмяно виблискували в світлі настільної лампи, наче око невідомої істоти. Він обережно поклав Печатку на обкладинку книги Тесси.

  Почулося тихе, металеве клацання. Книга почала вібрувати, і раптом сторінки, які раніше здавалися мутними та нечитаємими, почали наливатися світлом. Вона сама розгорнулася на розділі, який був запечатаний магією вищого порядку.

— Читай… — прошепотіла Тесса, підсуваючи книгу до Дем’яна.

  Дем’ян почав читати. Його голос спочатку був невпевненим, але з кожним словом ставав дедалі твердішим, набуваючи дивної сили:
«…Світ помилково кличе всіх мешканців нижніх сфер демонами, не розрізняючи відтінків темряви. Проте істина схована в ієрархії Вищих кіл Безодні. До Вищих кіл Пекла входять не потворні бестії, а Люцифер, Рання Зоря, та вигнанці небес Янголи, що пішли за ним, у пошуках власної волі. Вони не втратили своєї природи, вони лише змінили свою Висоту. Їхня кров не несе в собі бруду сірки, вона несе в собі холод небес та світло зірок, що обрали свободу…»

  У кімнаті запала тиша, від якої заклало вуха. Дем’ян зупинився, його пальці, що тримали край сторінки, ледь помітно тремтіли. Він підняв очі на нас — і в них було стільки світла, скільки я ніколи не бачила раніше.

—  Вигнанці небес… — промовив він тихо. — Мій батько… він не був монстром. 

  Валеррр’ян, який весь цей час сидів на підлокітнику, раптом підстрибнув і переможно вигукнув:

— А Я ЗНАВ! Я так і знав, Наливайко! Ось чому в тебе ці вогняні крильця проступають на ефірному рівні, коли ти в гніві, а не якийсь там хвіст із рогами! Ти — не напівдемон, ти — спадкоємець бунтівних небес! Це пояснює твій холод, твою дивну шляхетність і те, чому ти такий зануда в питаннях моралі. У тебе ж Янгольська прррошивка, хоч і трохи підкопчена! Юху-у-у-у.

  Дем’ян підняв очі на мене. В них більше не було болю. Було лише безмежне здивування і початок нового, великого шляху до себе.

  І я знаю, на цьому шляху він не буде самотнім.