Розділ 88

  Ми не стали повертатися до будиночка на горі. Гори вже віддали нам усе, що могли: спокій, тишу і Печатку, яка тепер важким, теплим згустком магії лежала у внутрішній кишені Дем’янової куртки. Ми спускалися до присілка, де залишилося авто, під акомпанемент ранкового щебету пташок та невпинного потоку жартів Валеррр’яна. Кіт був у захваті від того, що ми нарешті залишаємо «ці вогкі декорації» і повертаємося до цивілізації, де вершки не пахнуть димом, а підлога не намагається висмоктати з тебе спогади.

  Дорога до Львова обіцяла бути спокійною, але Дем’ян поводився так, ніби ми все ще перебували в зоні бойових дій, причому ворог засів десь глибоко в його власній голові. Його зазвичай бездоганна витримка слідчого дала таку тріщину, що в неї можна було просунути руку. Поки ми їхали по серпантину, він то раптово хапав мене за руку, міцно стискаючи пальці, наче перевіряв, чи я не розчинилася в тумані, то кожні десять хвилин пропонував зупинитися і випити кави з термоса.

— Еллі, ти не змерзла? Може, зробимо паузу? — втретє запитав він, коли ми тільки-но виїхали на рівну дорогу. — Мені здається, ти бліда. Може, купити тобі чогось солодкого?

  Я дивилася на нього з сумішшю ніжності та занепокоєння. Мене лякала така зміна, у зазвичай доволі стриманому чоловіку. Дем’ян стискав кермо так, що кісточки пальців побіліли, а його погляд постійно метався між дорогою та моїм обличчям.

— Дем’яне, я в порядку, — м’яко сказала я, накриваючи його руку своєю. — Просто дорога напевно втомлює. Ми усі трішки виснажені, адже так?

  Валеррр’ян, який окупував заднє сидіння, розвалившись на купі наших светрів, закотив очі так сильно, що я злякалася за його зір.

— Еллі, я тебе благаю, зроби щось із цим збожеволілим слідчим! — вигукнув він, б’ючи хвостом по підголівнику і намагаючись все ж якось, зручно вмоститися. — Він зараз або протре в твоїй руці дірку своєю турботою, або ми потонемо в каві ще до того, як побачимо львівську ратушу. Дем’яне, дихай глибше! Ти поводишся так, ніби в тебе в кишені не Печатка Архімага, а детонатор від усіх проблем Всесвіту. Ну що за паніка в рядах правоохоронних органів? З ним точно щось не так! Я ж бачу, Еллі!

  Дем’ян раптом різко загальмував на узбіччі. Машина зупинилася, піднявши невелику хмару пилу. Він повернувся до мене, його обличчя почервоніло, а погляд став дивно відчайдушним, наче він готувався стрибнути зі скелі без страховки.

— Я цілком нормальний! — заявив він, намагаючись надати голосу офіційного тону, що виходило вкрай кепсько. — І взагалі… Валеррр’яне, оскільки ти вже втрутився і все одно не замовкнеш… Еллі, я все життя шукав відповіді. Але там, у печері, коли я тримав тебе за руку… я зрозумів, що жодна істина про минуле не варта майбутнього без тебе. Тож… як ти дивишся на те, щоб вийти за мене заміж?

  Світ навколо мене на мить завмер. Я навіть перестала чути шум двигуна та щебет птахів у придорожніх кущах. Я дивилася на Дем’яна, відчуваючи, як моє обличчя починає палати, а серце робить кульбіт і застрягає десь у районі горла. Це було настільки раптово, настільки не вчасно і водночас настільки… по-справжньому, що в мене забракло повітря.

— Що? — тільки й змогла видавити я, відчуваючи, як руки починають тремтіти. Мене наче лихоманка накрила з головою. Ніколи не думала що можу так відреагувати.