Розділ 87

— Я можу дати вам цей спокій, Майстре, — сказала я, і мій голос став глибшим. — Я — Ізабелла, і я — Провідник душ. Сад Тіней — це місце для тих, хто завершив свій шлях, але не знайшов виходу. Я запрошую вас туди. Я допоможу вашому духу розірвати ланцюги пам’яті й знайти той самий спокій, якого ви так прагнете. Я покажу вам доступні шляхи.

  Архімаг здригнувся. Він підлетів ближче, і я відчула навколо себе холод, від якого моє дихання перетворилося на іній. Він розглядав мене так, ніби бачив вперше. Його погляд занурився в мою душу, туди, де квітли попелясті троянди мого дару.

— Справді… — прошепотів він з неймовірним подивом. — Провідник. Справжній, не зіпсований жадібністю. Ти носиш у собі Сад, дівчино. Ти — та, хто веде за руку в тумані. Ох! Дочекався! 

  Він повільно відлетів назад до гробівця. Його ефірні руки зробили складний жест у повітрі, і кришка обсидіанового саркофага почала світитися блакитним.

— Я згоден на таку угоду, — промовив Архімаг. — Я віддам вам Печатку. Вона — згусток моєї волі, вона відкриє будь-які двері, за якими схована істина. Але маю одну умову. Коли ви дізнаєтеся те, за чим прийшли… коли таємницю буде розкрито, ви повернете Печатку сюди. Вона має належати горі Ключ. Це — якір моєї спадщини, і він не повинен залишатися в руках живих. Обіцяйте мені це. Її місце тут.

— Обіцяю, — твердо відповів Дем’ян. Його очі світилися рішучістю. — Я принесу її назад особисто, Майстре.

— Ми обіцяємо, — додала я. — Ваша воля буде виконана.

  Архімаг кивнув. Світло на гробівці спалахнуло востаннє, і з самого серця каменя почала підніматися невеличка  металева пластина, вкрита сріблом та блакитним сапфіром у центрі. Це і була Печатка. Вона вібрувала від сили, і навіть на відстані я відчувала, як вона «співає» — тонкий, високий звук, що наче пробуджував глибини буття.

  Валеррр’ян, який до цього моменту боявся навіть дихнути, нарешті видав тихе мурчання.

— Ну, — пробурмотів він, поправляючи свій розірваний светрик. — Це було… професійно. Торгуватися з Архімагом за допомогою нерухомості в потойбіччі — Еллі, ти ростеш на очах. Зенон Кріп би пустив сльозу від такої ефективності. Майстре, — він нахабно глянув на ефірного старого, — сподіваюся, у вашому новому помешканні в Саду Тіней не буде мишей? Бо якщо будуть, я можу дати пару порад щодо їхньої нейтралізації.

  Архімаг ледь помітно всміхнувся — вперше за всю розмову.

— Твій кіт, відьмо, — це випробування для мого терпіння, але він має рацію. Пора йти. Я надто тут затримався.

  Він простягнув руку, і Печатка плавно полетіла в повітрі прямо в розкриту долоню Дем’яна. Щойно метал торкнувся шкіри мого напарника, зала наповнилася золотим сяйвом. Постать Архімага почала розчинятися, перетворюючись на легкий сріблястий дим, який м’яко потягнувся до мене, і я зрозуміла, що можу відчинити ворота в Сад. Я закрила очі, і попросила Сад прийти. Біля мене відкрився портал, маленький але стабільний, у який вислизав дим.

— Дякую… — почувся останній подих у повітрі. 

— Я скоро прийду, — відповіла я, відкриваючи очі. 

  Ми стояли в тиші. Печатка в руках Дем’яна була теплою, наче жива істота. Він дивився на неї з таким виразом обличчя, ніби тримав у руках власну долю. 

— Він пішов, сам знайшов шлях — прошепотіла я, відчуваючи вільне місце в Саду, яке щойно зайняв Майстер Радомисл. — Ми отримали її, Дем’яне.

— Так, — він обережно сховав артефакт у внутрішню кишеню. — Ми отримали ключ. Але я відчуваю, Еллі… ця Печатка — не просто інструмент. Це моя відповідальність тепер.

— Це — подих твого минулого, — я взяла його за руку. — Ходімо. Нам треба повернутися до Львова. До Книги Тесси.

  Ми почали шлях назад. Лабіринт, який раніше намагався нас заплутати, тепер був покірним. Світні нитки на підлозі вказували прямий шлях до виходу. Стрільці-вартові віддали нам честь, коли ми проходили повз, і в їхніх ефірних очах більше не було погрози — лише розуміння того, що ми несемо на своїх плечах.

  Вийшовши на свіже повітря Карпат, ми побачили, як перші промені ранкового сонця торкаються вершин Бескидів. Гора Ключ залишалася за спиною, оберігаючи порожній гробівець.

— Ну що, голуб’ята, — Валеррр’ян застрибнув на камінь, обтрушуючи лапи. — Завдання виконано. Стрільці не стріляли, Архімаг переселився в кращі умови, Печатка у нас. Тепер — бігом до Львова, бо я відчуваю, що мої запаси вершків у будинку закінчуються, а без них я не зможу адекватно прокоментувати момент відкриття Книги. А цей момент буде епічним, повірте мені!

  Я глянула на Дем’яна. Він дивився вперед, на дорогу, що вела до міста. Його шлях до істини був майже завершений, але я знала — найскладніше чекає нас саме там, за старими мурами Львова.