Розділ 86

  Ми зупинилися біля самого підніжжя гробівця. Обсидіановий моноліт, чорний і гладкий, наче дзеркало самої ночі, височів посеред зали, поглинаючи слабке світло наших магічних ліхтарів. Тут, у самому серці гори Ключ, тиша була неймовірна, здавалось, якби не наше дихання тут можна було б оглухнути. Повітря пахло не сирістю печери, а озоном, старим пергаментом і тим особливим холодком, який виходить від речей, що не належать людському світу.

  Дем’ян зробив крок вперед, і звук його підошви об кам’яну підлогу здригнув склепіння. Раптом повітря над гробівцем почало вібрувати. Темрява закрутилася в сріблясту воронку, і з неї, наче зітканий із туману й зіркового пилу, почав формуватися силует.

  Це був старий чоловік у довгій мантії, яка здавалася живою — її поділ розчинявся в ефірних потоках.

  Довга срібляста борода спадала на груди, а очі… очі Архімага були схожі на два крижаних озера, в яких відбивалася нескінченність. Він висів у повітрі, і він був частиною цієї зали, її голосом і її волею.

— Хто ви, невиховані істоти, що наважились приводити мій трьохсотрічний сон? — голос Архімага не був гучним, але він вібрував у кожній клітині мого тіла. — Пошуки істини завели вас у місце, де істина є отрутою. Чому ви тут? 

  Валеррр’ян, який до цього моменту намагався здаватися просто частиною пейзажу, обережно притиснув вуха.

— О боги, — прошепотів він так, щоб чули тільки ми. — Це ж сам Майстер Радомисл. Еллі, Дем’яне, будьте ввічливі, бо він може перетворити нас на сталагміти швидше, ніж я встигну сказати «вершки».

  Дем’ян не відвів погляду. Він повільно опустився на одне коліно — з глибокої поваги до того, хто стояв перед ним. 

— Прошу вибачення за наш зухвалий вхід, Майстре, — голос Дем’яна був щирим, без жодної краплі оперативної сухості. — Ми прийшли не за скарбами й не за силою, аби панувати. Я — Дем’ян Наливайко, і я шукаю Печатку Архімага. Вона потрібна нам, аби відкрити Книгу, що може пролити світло на таємницю мого мого народження і ім'я мого батька. Я прожив життя, вважаючи себе сином монстра, але істина занадто довго вислизала від мене. Нам потрібен ключ до знань, який ви оберігаєте.

  Архімаг повільно схилив голову набік, вивчаючи Дем’яна. Його погляд затримався на аурі мого напарника — тій самій, яка так налякала Стрільців.

— Три сотні років… — промовив старий. — Три сотні років ця Печатка нікому не була потрібна. Світ забув про неї, він навчився жити в багнюці своїх дріб’язкових чвар. Чому я маю віддати символ своєї влади, свою посмертну корону, двом мандрівникам, що прийшли зі світу, який давно втратив справжню віру? Чим ви доведете свою гідність?

  Я бачила, як Дем’ян напружився. Він був готовий просити, але він не мав чого запропонувати такій величі. І тоді я зробила крок вперед.

— Майстре, — я подивилася прямо в ці холодні очі. — Кожна річ має свою ціну. Навіть символ влади стає тягарем, якщо він приковує дух до каменя на віки. Що б ви хотіли отримати за свою послугу? Чого потребує дух, що три століття споглядає лише темряву печери?

  Архімаг тяжко зітхнув. Цей звук був схожий на шелест осіннього листя, що вкриває холодну землю. Його ефірна постать на мить стала прозорішою.

— Спокою… — прошепотів він. — Тільки спокою. Моє ім’я, моя сила, мої знання — все це тримає мене тут, на межі. Я занадто сильно прив’язаний до цього світу своєю Печаткою та своїм обов’язком. Я відчуваю кожен подих цієї гори, кожен стогін лісу… і я втомився. Я хочу піти туди, де немає пам’яті про титули чи обов'язки. Але я не знаю шляху.