Розділ 85

  Стежка вела нас до самого гробівця, і ми вже майже здолали цей шлях, але раптом світло під ногами спалахнуло так яскраво, що ми зупинилися. Перед нами виникли дві ілюзії, настільки реальні, що повітря навколо них вібрувало.

  Я побачила Вікторію Буревій. Але це не була та крижана жінка з кабінету в Ковені. Це була звичайна, тепла, усміхнена мати. На ній був м’який домашній халат, від неї пахло свіжою випічкою та затишком. Вона простягала до мене руки, і в її погляді була безмежна гордість.

— Еллі, донечко… — промовила вона, і цей голос був як теплий мед. — Навіщо ці печери? Навіщо ці битви? Йди до мене. Ти вдома. Я завжди тебе чекала. Ти — моя найкраща частина. Давай почнемо все спочатку, без магії, без образ. Просто ти і я.

  Моя нога майже завагалася. Це було те, чого я прагнула всі свої двадцять з гаком років. Любов без умов. Дім, де тебе чекають. Один крок убік — і я опинюся в її обіймах.

  Поруч Дем’ян теж завмер. Туман перед ним набув обрисів чоловіка. Високий, ставний, він не мав обличчя, але від нього виходила така сила і спокій, що Дем’ян мимоволі потягнувся вперед.

— Сину, — голос чоловіка був наче гуркіт далеких зірок. — Ти шукав мене все життя. Я тут. Я — твоя істина. Не треба більше ховатися. Зійди зі стежки, і я розповім тобі, хто ти насправді. Я дам тобі силу, перед якою схилиться навіть цей світ.

  Дем’ян уже заніс ногу над темрявою лабіринту. Його очі були засклянілими. Це був момент, коли Блуд печери майже переміг.

  Пробудження було... Неочікуваним.

— ЕЙ! ПАРТИЗАНИ ПСИХОЛОГІЧНОГО ФРОНТУ! — вереск Валеррр’яна прорізав тишу, як ніж — папір. — Ви що, серйозно?! Дем’яне, цей мужик у тумані навіть не має шкарпеток! Еллі, а ця «чудова жінка»… ти бачила її нігті? Вона ніколи в житті не тримала в руках качалку для тіста! Це ж фальшивка, як вершки з пальмової олії!

  Голос кота став для нас тим самим якорем, який витягнув нас із марева. Я різко видихнула, усвідомлюючи, що стою на самому краю світної лінії. Вікторія переді мною на мить змінила обличчя — на ній промайнула та сама хижа посмішка, яку я бачила в Києві.

— Ти — не вона, — сказала я прямо в очі ілюзії. — А я більше не шукаю твого схвалення. Моя вина померла разом із каштанами на тій площі.

  Я вхопила Дем’яна за руку і з силою смикнула його на себе. Він хитнувся, прокліпався, і чоловік у тумані миттєво розсіявся, залишивши по собі лише запах озону.

  Ми стояли важко дихаючи, міцно тримаючись за руки. Світло під ногами почало згасати, лабіринт виконував свою останню функцію — він перевіряв нас на здатність відрізнити істину від бажаного.

— О боги… — Валеррр’ян витер лапою піт із чола. — Я вже бачив, як ми всі стаємо частиною місцевого декору. Ви двоє… ви такі сентиментальні, що це просто противно і небезпечно для здоров’я. Ну що, драми закінчилися? Може, нарешті дійдемо до того гробівця, поки печера не вирішила показати мені ілюзію величезної миші з дипломом юриста?

  Дем’ян глянув на мене, і в його очах була безмежна вдячність.

— Дякую, — прошепотів він. — Ти врятувала мене вдруге.

— Ми врятували одне одного, — відповіла я.

  Попереду, за останнім витком лабіринту, стояв гробівець. Масивний, висічений із цільного шматка обсидіану, він чекав на тих, хто пройшов крізь власні тіні. Печатка Архімага була зовсім близько. Сподіваючись, що це вже всі випробування, ми зробили крок назустріч.