Розділ 84

  По відчуттям ми спускалися все нижче, і з кожним кроком повітря ставало не просто холоднішим, воно ставало густішим. Це було відчуття фізичного тиску, ніби ми входили не в печеру, а в товщу застиглого часу. Стіни, що раніше виблискували слюдою, тепер здавалися поглиначами світла. Наш магічний ліхтар у руках Дем’яна ледь розсіював темряву на два кроки вперед, і навіть Валеррр’ян, зазвичай такий балакучий, лише тихо сопів, намагаючись не відставляти хвоста занадто далеко від моєї ноги.

— Ми на межі, — тихо промовив Дем’ян. Його голос у цій тиші пролунав як гуркіт обвалу. — Це нижні яруси. Місце, де Архімаги залишають не просто свої тіла, а частину свого розуму. Будьте готові до всього.

  Раптом тунель розширився, відкриваючи перед нами величну залу, за нею в далині була ще одна і ще, і ще...  Склепіння зали губилося десь у нескінченності. Але ми не дивилися вгору. Під нашими ногами, прямо з чорної кам’яної підлоги, почало проступати світло. Тонкі, фосфоричні нитки спліталися у складний, химерний візерунок, утворюючи вузьку світну стежку, що йшла через усю залу до далекого першого гробівця, який ледь виднівся в тумані.

— Ефірна кладка, — прошепотів Валеррр’ян, і в його очах відбилося це холодне сяйво. — Лабіринт істини. Пройти по ньому може тільки той, хто готовий розплатитися спогадами. Один крок — одна ціна. Ступите мимо — і Блуд, з яким ви борюкалися в лісі, здасться вам дитячою казкою. Тут ви загубитеся у власній голові назавжди. Ви ж це розумієте, так? — кіт насторожено нюхав повітря, навіть не наближаючись до ліній, що засвітились на імпровізованій підлозі печери.

  Дем’ян не довго думаючи першим ступив на світну нитку. Я затамувавши дихання бачила, як він здригнувся, ніби отримав удар струмом. Я зробила крок слідом, і світ навколо нас миттєво зник.

  Для Дем’яна кожен крок став зануренням у крижану воду його минулого. Він ішов рівно, але я бачила, як напружувалися м’язи на його шиї. Я бачила його силует попереду крізь марево свого спогаду, що вже почав з'являтись переді мною.

  Перший образ виник прямо перед ним — маленький хлопчик, років п’яти, що сидить на ґанку старого приміського будинку. Хлопчик дивиться на дорогу, чекаючи. Сонце сідає, тіні стають довгими, а він усе чекає на чоловіка, якого ніколи не було. Це була та сама «дірка у світі», яку Дем’ян носив у собі все життя.

  Відчуття, що ти наполовину порожній, бо та частина тебе, яка мала бути фундаментом, просто не існує.

  Біль відсутності батька був не гострим, а тупим, ниючим, як давній перелом.

  Наступний крок — і перед ним постало обличчя хлопця, друга дитинства. Вони разом мріяли про Бюро, разом складали перші іспити. А потім — сцена в кабінеті слідчого, де Антон, уникаючи погляду, вказує на Дем’яна: «Це він забрав той сувій. У нього ж кров… самі знаєте яка». Зрада пахла дешевим тютюном і застояним страхом. Дем’ян пройшов крізь цей образ, не сповільнюючи кроку, хоча його кулаки стиснулися так, що побіліли кісточки.

  Третій крок приніс аромат парфумів із конваліями. Перше кохання. Дівчина з очима кольору березневого неба, яка дивилася крізь нього, наче він був лише тінню на стіні. Її холодність була страшнішою за будь-яке демонічне полум’я. «Ти — чудовисько, Дем’яне. Навіть якщо ти одягнеш форму, ти залишишся сином Пекла». Ці слова відлунювали в його голові, намагаючись збити його зі стежки.

  Мій шлях був іншим. Під моїми ногами світло печери ставало попелясто-сірим, як стіни львівського притулку.

  Я знову відчула цей запах — запах мастики для підлоги та дешевого чаю. Я бачила маленьку Еллі, яка забилася в куток бібліотеки, намагаючись сховатися від шепотів інших дітей. Я відчувала цей вічний сором за те, що я просто існую. Вина за те, що я не така, як усі. Вина за те, що опинилась там.

  Кожен крок по лабіринту віддавався болем у грудях. Ось Ковен. Старші відьми дивляться на мене з презирством. «Ти — не достойна такої сили. Чому ми змушені витрачати на тебе свій час?» Я знову переживала ті моменти, коли мені хотілося стати невидимою, розчинитися в тіні, аби тільки не відчувати цей тягар невідповідності чиїмось очікуванням. Вина за те, що я не стала ідеальною донькою, якої хотіла б Вікторія. Вина за те, що я — це просто я. Кожен крок давався важче, ніби щось пило мої сили. З кожним новим спогадом чи ілюзією було важче йти далі. Піт вкрив моє чоло, а ноги починали дрижати.