Розділ 83

  Попереду стояв офіцер із шаблею на поясі. Його погляд прошивав нас наскрізь, вивертаючи назовні кожну таємницю.

— Живі не ходять стежками Ключа, і якщо ви не прийшли поховати величного мага... — продовжував голос. — Тут спочиває те, що не має бути пробудженим. Хто ви, що наважилися тривожити спокій мертвих та його варту?

  Офіцер зробив крок вперед, і його погляд зупинився на мені. Він нахмурився.

— Провідниця душ… — прошепотів він. — Твоя стежка веде в Сад Тіней, дівчино. Чому ти тут, а не на межі світів?

  Потім він перевів погляд на Дем’яна, і ефір навколо офіцера раптом тривожно спалахнув червоним.

  Стрільці за його спиною одночасно підняли гвинтівки. Напруга стала такою, що повітря почало тріщати.

— А ти… — голос офіцера став сталевим, наповненим загрозою. — В тобі тече кров Пекла. Але вона… вона дивна. Вона не смердить сіркою, як у звичайних порідь. Вона холодна, як міжзоряна порожнеча. Ти носиш у собі те, чому немає назви в наших реєстрах. Ти — загроза для цієї землі.

  Дем’ян напружився, його пальці стиснулися в кулаки, навколо яких почали танцювати іскри його палаючої магії. Він не збирався виправдовуватися, він готувався до бою, якого ми не могли виграти.

— Зачекайте! Стійте! Це непорозуміння! — я виступила вперед, заступаючи Дем’яна. Моє серце калатало, але в голосі не було страху. — Ви, вартові совісті, а отже, маєте бачити не тільки кров, а й вчинки! 

  Офіцер схилив голову набік, не опускаючи руки з ефеса шаблі.

— Він — Дем’ян Наливайко, — сказала я гучно, і луна мого голосу покотилася глибинами печери. — І так, у його жилах тече незвичайна кров. Але все своє життя він присвятив тому, аби захищати людей. Він рятував життя, коли інші тікали. Він тримав на своїх плечах небо, коли воно готове було впасти. Я — Ізабелла Найда, провідниця душ Саду, і я даю свою гарантію: він не нашкодить нікому. Його серце чистіше за серця багатьох «світлих» магів, яких я зустрічала. Він просто хоче знати, хто його справжній батько. Ми обіцяємо, що не порушимо спокій, та не нашкодимо нікому.

  Валеррр’ян, який до цього моменту намагався здаватися частиною стіни, обережно виступив уперед. Він витягнув шию і подивився офіцеру прямо в очі.

— Панове Стрільці! — почав кіт своїм найбільш пафосним голосом. — Ви ж бачите моє вухо? Це я його надірвав у чесному (ну, майже) бою, захищаючи спокій цих гір від диких бандформувань лісових котів! Я — фамільяр, і моя магія невіддільна від моєї відьми. Я теж ручаюся за цього похмурого пана. Він, звісно, буває занудним і постійно вимагає порядку, але він — свій. А фамільяри ніколи не помиляються в людях. Навіть якщо ці люди — трохи більше, ніж просто люди.

  Запала довга, гнітюча тиша. Здавалося, навіть краплі води на сталактитах завмерли в очікуванні вироку. Офіцер дивився на нас, і в його ефірних очах повільно згасав червоний вогонь підозри. Вартові повільно опустили свою зброю.

— Ваші слова мають вагу, Провіднице. А вірність фамільяра, це рідкісна монета в наші часи, — нарешті промовив офіцер. Він повільно прибрав руку від шаблі. — Ми пропустимо вас. Але пам’ятайте: Ключ бачить глибше вашу суть. Якщо ви збрехали, якщо бодай крапля темного наміру торкнеться глибин цієї печери — ми покараємо всіх трьох. Ви не вийдете звідси, і ваші душі стануть частиною цього каменю назавжди.

  Він зробив жест рукою, і Стрільці розступилися, утворюючи коридор.

— Йдіть, — сказав офіцер. — І нехай ваші кроки будуть легкими. Бо те, що лежить нижче, не прощає помилок.

  Ми рушили повз ефірну варту. Я відчувала холод, що виходив від них, не холод смерті чи фізичний, а швидше холод вічного обов’язку. Коли ми пройшли повз офіцера, я на мить зустрілася з ним поглядом. У його очах був не тільки спокій, а й дивний сум, наче він знав про нас щось таке, чого ми самі ще не усвідомлювали. І це мене лякало.

  Коли ми заглибилися в тунель, і сріблясте сяйво стрільців залишилося позаду, Валеррр’ян нарешті видихнув.

— О боги… — прошепотів він, обтрушуючи лапи. — Я мало не став першим у світі котом-привидом в австрійському кашкеті. Еллі, ти була неймовірною. Дем’яне, з тебе окрема порція печінки за те, що я так ризикував своїм авторитетом заради тебе, перед цією поважною і моторошною публікою.

  Дем’ян не відповів. Він ішов мовчки, але я бачила, як міцно він стискає ліхтар. Слова офіцера про його кров — кров, що пахне «зоряною порожнечею» — явно зачепили якусь струну в його душі. Це гнітило його.

— Ми йдемо далі, — сказав він коли ми пройшли арку, де древньою мовою було написано про шлях в один кінець.

  Всі мовчки прямували цим темним шляхом. Світло що відбивалось від ліхтарів створювало химерні тіні, які лякали своєю присутністю, та тишиною.

— Нарешті — сказав Дем'ян, зупиняючись перед черговою розвилкою, де тунель розходився на три рукави. — Печатка повинна бути близько. Я відчуваю, як печера реагує на наш прихід. Вона… вона починає прокидатися.

  Ми стояли перед входом у нижні яруси. Позаду була Варта, попереду — невідомість. Але тепер ми були не просто випадковими мандрівниками. Ми були тими, хто отримав дозвіл шукати істину. І ця істина вже чекала на нас у глибині гори Ключ. Вирішивши, що треба починати пошук за правилом правої руки, ми рушили вперед, у саму праву розвилку.