Розділ 82

  Гора Ключ височіла над нами, наче велетенський застиглий вартовий, обгорнутий у саван із вологого туману. Повітря тут було зовсім іншим, ніж у долині біля нашого будиночка: воно здавалося важчим, густішим, просякнутим ароматом мокрого каменю та древньої магії, яка не знала компромісів. Кожен крок угору давався з боєм. Скеляста стежка, розмита весняними потоками, так і норовила вислизнути з-під ніг, а каміння під черевиками невдоволено бурчало, ніби ми порушували його багатовіковий спокій.

  Дем’ян ішов попереду. Його спина під рюкзаком була напруженою, а рухи — вивіреними до міліметра. Він часто зупинявся, вдивляючись у порожнечу між смереками, наче очікував, що з туману ось-ось вигулькне не мавка, а щось значно серйозніше. Я йшла слідом, відчуваючи, як моє магічне кільце на пальці ледь помітно пульсує в такт серцю самої гори.

  Валеррр’ян, який ще вранці присягався, що не зробить і кроку своїми «втомленими від любові» лапами, зараз виявив дивну жвавість. Він не просто йшов — він шниряв між камінням, його хвіст нервово посмикувався, а вуса вловлювали вібрації ефіру, недоступні навіть моєму зору.

— Ми вже близько, — пробурчав кіт, зупиняючись біля велетенської кам’яної брили, що нагадувала розколотий череп. — Я відчуваю запах застояної сили. Це не той ефір, яким бавляться ваші бюрократи. Це… — він чхнув, — це наче вдихнути пил із бібліотеки самого Творця. Дуже лоскотно в носі.

  Коли ми нарешті дісталися відомого входу до печери Ключ — похмурого зяяння у пісковику, заваленого сухим гіллям та залишками вогнищ туристів — Дем’ян зупинився.

  — Це не тут, — сказав він, звіряючись із магічним компасом, стрілка якого тепер просто безпорадно крутилася по колу. — Це лише «фасад». Звичайна печера для тих, хто шукає пригод на вихідні. Нам потрібно глибше.

  Пошук невидимого порогу був доволі довгим. Ми обійшли кілька разів печеру і знову вийшли назовні. Нічого що б вказувало на прохід в нижні яруси чи принаймі нагадувало б його, ми не знайшли. 

  Валеррр’ян виступив уперед, примруживши свої смарагдові очі. Його пораненого вуха майже не було помітно під шаром магічної мазі, але воно все ще було притиснуте до голови, надаючи йому вигляду пірата-пенсіонера.

— Звісно, це не тут, — пирхнув кіт. — мертві Архімаги не кладуть свої скарби там, де будь-який екскурсовод може наступити на них своїм брудним чоботом. Треба добре поміркувати, чи справді вхід в нижні яруси знаходиться саме в печері. — Він зробив кілька кіл навколо нас з Дем'яном, принюхався і, — Дивіться сюди, діти мої, і вчіться у професіоналів.

  Він впевнено покрокував не до чорного зіва печери, а праворуч, до стіни скелі, яка здавалася абсолютно монолітною. Там, поміж густим корінням старої смереки, що вчепилася в камінь, була вузька, ледь помітна щілина, вкрита товстим шаром сизого моху. Для звичайної людини це була просто тріщина, куди не пролізла б і долоня.

— Валеррр’яне, ти впевнений? — сумнівно запитала я, дивлячись на вузький отвір.

— Еллі, я — фамільяр-навігатор вищого розряду! — образився кіт. — Тут не треба лізти тілом, тут треба дивитися під правильним кутом. Це «складка» простору.

  Він зробив крок до щілини, і — о диво! — його постать на мить розмилася, наче він увійшов у воду.

  Щілина «розсунулася», оголюючи справжній прохід. Дем’ян глянув на мене, коротко кивнув, і ми крізь коріння та мох ступили в інший вимір печери.

  Повітря всередині миттєво змінилося. Воно стало крижаним, сухим і наелектризованим. Ми опинилися в довгій галереї, що повільно, але невблаганно спускалася вниз. Стіни тут були не з грубого пісковику, а з темного, гладкого каменю, який подекуди виблискував від слюди чи якихось кристалів. Світло нашого магічного ліхтаря тепер не розсіювалося, а відбивалося від стін, створюючи химерні тіні. Ми спускались по широким сходам що спіраллю вели до низу. Де-не-де кристали, відбиваючи світло виблискували, як дорогоцінні камені. Мабуть це була пастка для тих, хто все ж якимось чином потрапив до печери, де були поховані величні маги минулого. Шукачів скарбів чи нечистих душею людей.

  Ми пройшли не більше кількох сотень метрів, коли темрява попереду раптом почала згущуватися. Саме перед закінченням спуску з верху. Це була присутність чиєїсь волі. Холодна та спокійна, що очікувала нас.

— Стійте, — прошепотів Дем’ян, заступаючи мене собою, простягаючи руку назад.

  З туману, що почав виповзати з глибини тунелю, почали формуватися постаті. Вони не були прозорими, як звичайні привиди. Вони були виткані з сріблястого ефіру — щільні, суворі й неймовірно матеріальні. Справжні січові Стрільці. Семеро воїнів у потьмянілих одностроях, з ефірними гвинтівками, штики яких виблискували холодним блакитним світлом. На їхніх обличчях застигла не смерть, а вічна готовність до бою.

— Стій, хто йде? — голос пролунав не у повітрі, а прямо в центрі наших думок, наче удар дзвона.