Розділ 81

  Посеред галявини, на пласкому валуні, сиділи двоє. Один — величезний, вкритий мохом та корою, з бородою з сухого лишайника, що звисала до самої землі — справжній Древень. Старий та могучий, карпатський дух лісу. Другий був меншим, але значно рухливішим — високий, оброслий густою білою вовною, з веселими і водночас хитрими очима — Чугайстер.

  Вони грали у шахи. Але замість фігур у них були обтесані річкові камені з викарбуваними рунами, які час від часу самі по собі спалахували тьмяним світлом. Магія лісу тут відчувалась прямо в повітрі.

— Тура на G4, старий пеньку, — прохрипів Чугайстер, і звук його голосу нагадав шурхіт сухого листя.

— Не квапся, — прогудів Древень. Його слова падали, як важке каміння у воду. — Твоя тура там згніє раніше, ніж я зроблю хід. 

  Дем’ян обережно кашлянув. Велетні повільно, синхронно повернули голови. Погляд Древеня був таким древнім, що я відчула себе комахою-одноденкою. Чугайстер же оглянув нас із цікавістю, затримавши погляд на надірваному вусі Валеррр’яна.

— Мандрівнички… — Чугайстер почухав волохате пузо. — Шукаєте те, що не клали? Чи просто дорогу загубили в лісових туманах?

— Ми шукаємо шлях до гори Ключ, — відповіла я, намагаючись тримати голос рівно. — це ж десь поряд? Вірно?

— Багато хто шукає, — Древень скрипучо ворухнув пальцем-гілкою. — Але справжній Ключ відкривається не кожному. Туди йдіть, — він махнув у бік глибокої лощини, де річка гуркотіла особливо люто. — Понад водою. Там каміння вкаже, якщо серце чисте.

  Чугайстер хитро підмигнув Дем’яну, зміряв поглядом Валеррр'яна і знову повернувся до шахів. Ми рушили вказаним напрямком, не знаючи, що ці двоє щойно розіграли свій власний гамбіт. Я ще довго відчувала погляд у спину.

  Шлях понад річкою виявився занадто виснажливим. Скелі ставали дедалі стрімкішими, а вода внизу кипіла білою піною. Валеррр’ян уже не просто бурчав — він проводив цілі мітинги на тему «Чому магічні істоти мають право на вертолітне перевезення в умовах гірської місцевості».

— Це знущання! — кричав він, перестрибуючи через слизьку колоду. — Мій хвіст уже двічі зачепився за ожину, а мої лапи скоро стануть пласкими, як млинці Павочки! Еллі, ми йдемо до річки, а печера має бути на горі! Це елементарна геометрія!

  Ми зупинилися біля невеликого заводя, де вода була спокійною і прозорою, як сльоза. І раптом із лісу, наче з туману, почали виринати постаті. Мавки. Їх було троє — неймовірно вродливі, з розпущеним зеленим волоссям, що прикривало їхні бліді тіла. Їхні очі світилися фосфоричним світлом, а голоси звучали як перелив срібних дзвоників.

— О, який гарний воїн… Подивись мені у очі... — прошепотіла одна з них, наближаючись до Дем’яна. — Твоє серце б’ється так швидко… Ходи до нас, ми втамуємо твою втому в прохолоді та затишку. Ти забудеш про свої пошуки, забудеш про біль…

  Дем’ян на мить завмер. Його погляд став засклянілим, він зробив невпевнений крок за ними. Мавки заусміхалися, простягаючи до нього свої тонкі, смертельно холодні руки.

  Усередині мене щось спалахнуло. Це  була чиста, тепла сила. Я зробила крок вперед, заступаючи Дем’яну шлях, і просто подивилася на Мавок. Мій погляд був не людським — я дозволила пережитому болю зі своїх снів просочитися в реальність. Навколо мене на мить потемніло, а повітря стало таким щільним, що Мавки сахнулися назад.

  Я мовчала, але мій погляд говорив за мене: «Торкнетеся його — і ваш лісок стане вашою могилою».

  Мавки миттєво зблідли ще більше. Їхня принадність змінилася на огидні маски страху. Вони з шипінням зникли поміж деревами, але перед тим, як розчинитися в глибині лісу, одна з них тихенько вигукнула:

— Тоді нехай Блуд стане вашим провідником, жадібна гордячко!
Після зустрічі з Мавками все пішло наперекосяк. Світ навколо нас почав змінюватися непомітно, але невблаганно. Ми йшли вже четверту годину, але пейзаж здавався ідентичним. Ті самі покручені смереки, той самий шум водоспаду праворуч.

— Це неможливо… — Дем’ян зупинився, витираючи піт. Він виглядав абсолютно розгубленим. — Карта каже, що ми на гребені, але ми знову біля річки. Ми ходимо колами, Еллі. Я не розумію, що відбувається.

— Я скажу тобі, що відбувається! — Валеррр’ян упав на мох, важко дихаючи. — Ми потрапили в магічну петлю! Гори жують нас і не хочуть ковтати! Я виснажений, я голодний, і я офіційно заявляю: якщо ми зараз не знайдемо шлях, я почну гризти кору!

  Я присіла на камінь, згадуючи слова мавки, намагаючись заспокоїти дихання. Голова паморочилася, а повітря здавалося густим, як кисіль. І раптом я побачила їх — тонкі, майже невидимі сріблясті нитки, що обплутували наші ноги, плечі, навіть наплічник Дем’яна. Вони не тримали фізично, але вони викривляли простір, змушуючи нас повертати там, де ми мали йти прямо. Блуд. Справжній карпатський Блуд, який накликали Мавки. Але ж я була впевнена, що блуд не може мене торкнутися, дивно.

— Дем’яне, стій… — прошепотіла я. — Дивись на мої руки.

Я заплющила очі й потягнулася до тієї сили, яку відчувала в глибині себе, але цього разу я не випускала її як руйнівний шторм. Я збирала її в пальцях, перетворюючи на тонке, гостре лезо.

— Це пута Блуду, — сказала я, підводячись. — Вони водять нас за собою. Не знаю чому, але це вперше блуд мене зачепив. Мабуть мавки дійсно хотіли з тобою погратися. Образились не на жарт, адже слабенький блуд чіпляє в основному дітей, чи стариганів. А цей ще й доволі сильний.

  Я почала тихо наспівувати старе закляття розвіювання мороку, яке колись вичитала в архівах ковену.

  Кожне слово супроводжувалося різким рухом рук, наче я розривала невидиму павутину.
— Геть ману, геть пута, де правда розкута! Стежка відкрита, мана розбита! — мій голос зміцнів, вібруючи під склепінням лісу.

  Сріблясті нитки спалахнули яскравим, болючим світлом і миттєво розпалися іскрами, що розтанули в повітрі. Повітря навколо нас ніби прояснилося, стало легким. Пейзаж здригнувся, як марево над розпеченим асфальтом, і… змінився.