Розділ 78

  Я відчула, як гаряча хвиля піднялася від шиї до самих вух. Мабуть, я почервоніла так сильно, що могла б підсвічувати шлях у тумані замість ліхтаря. Серце гатило в ребра, як збожеволілий метроном. Я опустила очі на наші сплетені пальці, боячись дихнути.

— Я… — я запінулася, відчуваючи себе наївною ученицею, а не відьмою, що рознесла площу в столиці. — Я теж цього хотіла б, Дем’яне. Дуже хотіла б спробувати.

  Повітря в кімнаті раптом стало солодким. Дем’ян полегшено видихнув, і в кутиках його вуст з’явилася та сама рідкісна, м’яка посмішка. Вечір миттєво став ніяковим, сповненим довгих поглядів і коротких торкань, від яких шкіра йшла сиротами. Ми були як два неофіти, що вперше зіткнулися з магією, якої немає в жодному підручнику.

— О боги, зупиніть цей потік рожевого ефіру, бо я зараз розчинюся від вашого мелодраматизму! — пролунав глузливий голос із темного кутка біля вікна.

  Валеррр’ян виринув із тіні, поправляючи свій синій светр із таким виглядом, ніби він щойно побував на прийомі в англійської королеви й залишився вкрай незадоволений сервіруванням.

— Я спостерігаю за вами вже годину, — кіт поважно прокрокував до каміна, оминаючи нас по великій дузі. — І заявляю офіційно: ваш рівень ніяковості перевищує всі допустимі норми для дорослих магічних істот. Ці погляди, це «я теж хотіла б»… Тьху! Ви нагадуєте пару голубів, які вперше побачили крихту хліба й не знають, з якого боку до неї підійти.

— Валеррр’яне, йди спати, — пробурмотів Дем’ян, хоча я бачила, що він ледь стримує сміх.

— Спати? У цій атмосфері тотального закохання? — Валеррр’ян зупинився біля порога, піднявши хвіст трубою. — О ні. Я йду на полювання. Справжній хижак не може перебувати в приміщенні, де повітря пахне сподіваннями та романтичними зітханнями. Враховуючи, що милуватися одне одним ви плануєте мінімум два дні, я повернуся, коли ваш емоційний фон прийде в норму. Пойду перевірю, як там поживають місцеві гірські миші. Сподіваюся, вони менш сентиментальні, ніж ви двоє. Не шукайте мене, не кличте, і, заради всього святого, не пишіть мені магічних листів із питанням «ти де?». Я на самопізнанні!

  Він гордо виступив за двері, залишивши нас у благословенній тиші, яку порушував лише далекий шум вітру в смереках.

  У каміні догорали дрова. Дем’ян повернувся до мене. У світлі вугілля його обличчя здавалося викарбуваним із бронзи, а очі… в них було стільки всього, що я мимоволі затамувала подих.

— Еллі… — почав він тихо. Його голос був низьким, вібруючим прямо в моїй грудній клітині. Він не став чекати подальших розмов. Обережно, наче боявся, що я розсиплюся, як попіл, він притягнув мене до себе. Наші перші поцілунки був несміливі, зі смаком гірського чаю та тривоги, яка нарешті відпускала.

  Емоції захлинули мене — це було значно потужніше за будь-який магічний сплеск.

  За годину, коли ми сиділи, загорнувшись в одну велику ковдру, я зрозуміла, що маю бути з ним відвертою до кінця.
— Дем’яне, є ще дещо, — почала я, дивлячись у вогонь. — Пам’ятаєш, як я виглядала виснаженою останнім часом? Справа не тільки в Буревій. Сад Тіней… Моя обітниця... він кличе мене.

  Він напружився.

— Еллі, я відчував цей холод навколо тебе. Чому ти не сказала?

— Я не хотіла тебе лякати. Я тепер виконую обіцянку, яку дала загубленим душам. Я допомагаю їм знайти шлях додому, до спокою. Лист Андрію, то було лише одне із завдань. Я проживаю їхній біль, Дем’яне. Але мені там ніхто не шкодить. Я просто… провідник. Не хвилюйся за мене, я контролюю цей процес.

  Дем’ян спочатку завмер, його очі потемніли від гніву, який швидко змінився на глибоку турботу.

— Ти ходила туди одна? У саму темряву? Без допомоги?

  Він ображено відвернувся, але я бачила, як посмикується його плече.

— Я ображений. Офіційно. Слідчий Наливайко вимагає негайної компенсації за те, що його тримали в невідомості щодо таких стратегічних об'єктів, як Сад Тіней.

— Якої компенсації? — я всміхнулася, знаючи, до чого він веде.

— Ще принаймні один поцілунок, за кожен твій похід без мене. І ніяких заперечень, — він знову притягнув мене до себе, і цього разу ніяковість остаточно розчинилася в теплі його обіймів.

  Наступні три дні пролетіли, як один довгий, теплий сонячний промінь. Ми справді відпочивали. Це було дивно — не чекати нападу, не перевіряти ефірні радари, не думати про рапорти. Ми багато гуляли схилами Сколівських Бескидів, дихали повітрям, яке здавалося солодким після столичного смогу.

  Ми говорили про все: про дитинство, про мрії, які були до Бюро, про те, як пахне Львів після дощу. Дем’ян виявився напрочуд цікавим співрозмовником, коли знімав маску суворого слідчого. Ми навіть спробували знайти печеру Ключ, просто гуляючи, але вирішили відкласти серйозні пошуки до кінця тижня. Ці три дні були нашим притулком. Ми просто були двома людьми, які знайшли одне одного серед уламків розбитого світу.

  Ми сміялися, готували разом сніданки, і я відчувала, як життя повертається в мої жили. Сірість зникла, поступившись місцем гірському рум’янцю.

  Наприкінці третього дня, коли сонце вже почало ховатися за гострі гребені гір, фарбуючи небо в криваво-червоний колір, ми сиділи обійнявшись на ґанку, загорнуті в ковдри. Тиша була такою глибокою, що було чути шелест снігу, що опадав із гілок далеко в лісі.

  Раптом з хащі донісся тріск гілок. Не такий, як від вітру, а важкий, нерівний.

  Дем’ян миттєво підхопився, рука автоматично ляпнула по порожньому стегну, де зазвичай був жезл.

  З темряви лісу, кульгаючи, вийшла маленька постать.

— Валеррр’яне? — покликала я, і моє серце обірвалося.

Кіт ішов повільно. Його колись розкішний синій светрик перетворився на брудне ганчір’я. Він був неймовірно схудлим, наче не їв усі ці дні, а вся його права сторона була вкрита болотом. Ліве вухо було надірване, з нього сочилася темна юшка.

  Він зупинився на межі світла від наших вікон. Його очі, зазвичай сповнені іронії, зараз горіли диким, холодним вогнем переможця, у якому не було нічого людського.