Розділ 77

  Вечір у горах опустився миттєво, накривши наш будиночок важким зоряним покривалом. Тут, на висоті, небо здавалося настільки низьким і густим, що хотілося простягнути руку і струсити сріблястий пил із Чумацького Шляху прямо в чашку з чаєм. Всередині нашого тимчасового притулку панував напівморок, розрізаний лише живим, золотавим світлом каміна. Сухі дрова тріщали ритмічно, наче серце самої гори, а запах ялівцевого диму змішувався з ароматом свіжої хвої, що пробивалася крізь щілини в старих стінах.

  Почалося все з серйозної гастрономічної драми. Дем’ян, знявши свій светр і засукавши рукави сорочки, намагався спорудити над вогнем подобу рожна для соковитих шматків м’яса, які нам дбайливо спакував Тінько.

  Над ним, наче суворий інквізитор на допиті, височів Валеррр’ян. Кіт вмостився на краю важкого дубового крісла, ледь не торкаючись вусами вогню, і коментував кожен рух слідчого.

— Вище, Наливайко! Ти що, хочеш перетворити цей шедевр м’ясного мистецтва на вугілля для магічних олівців? — Валеррр’ян обурено сіпнув хвостом. — Повертай повільніше! М’ясо має «дихати» вогнем, а не згорати в ньому від сорому за твої кулінарні здібності. Лівіше! Отак… Ні, тепер правіше! Боги, дайте мені терпіння і шматок балику, бо цей чоловік занапастить нашу вечерю своїм дилетантським підходом!

— Валеррр’яне, якщо ти зараз не замовкнеш, вечерятимеш виключно сухарями з мого пайка, — спокійно відповів Дем’ян, хоча я бачила, як у кутиках його вуст грає посмішка.

— Сухарями?! Мені — стратегічному раднику? — кіт патетично приклав лапу до грудей. — Еллі, ти чуєш це знущання? Я намагаюся витягнути цю вечерю на рівень київських ресторанів, а мене шантажують хлібними виробами! Повертай, кажу! Жир має крапати в попіл зі звуком «пшик», а не «бух»!

  Я сиділа на старій ковдрі, підібгавши під себе ноги, і просто спостерігала за ними. Це було так… нормально. Так по-домашньому. Після всього, цей шум на кухні здавався мені найсолодшою музикою у світі.

  Нарешті м’ясо було готове. Валеррр’ян першим зняв пробу, прискіпливо прожував і, видавши коротке «прийнятно для польових умов», заходився поглинати свою порцію з неймовірною швидкістю. Ми вечеряли в тиші, яку порушувало лише потріскування дров та далеке завивання вітру за вікном.

  Коли з вечерею було покінчено, Валеррр’ян витер вуса, поправив свій синій светр і з неймовірною підозрою поглянув на нас. Дем’ян у цей момент якраз підсів ближче до мене, і наші плечі випадково (чи не зовсім) торкнулися.

  Сухі дрова тріщали ритмічно, наче серце самої гори, а запах ялівцевого диму змішувався з ароматом міцного трав’яного чаю, який нам заварила Павочка ще у Львові.

  Ми сиділи на старій вовняній ковдрі прямо перед вогнем. Дем’ян, а волосся, яке зазвичай лежало волосина до волосини, тепер було розпатлане гірським вітром.

  Я відчувала кожним нервом, як між нами натягується невидима струна. Або щось значно тонше, від чого пальці ставали неслухняними, а слова застрягали в горлі.

  Дем’ян довго мовчав, дивлячись на те, як язики полум’я облизують поліно. Потім він повільно повернув голову до мене. У його очах, зазвичай спокійних і пронизливих, зараз плекалася така непевність, що в мене всередині все стислося.

— Еллі, — почав він тихо, і його голос злився з тріскотом вогню. — Ми пройшли через багато випробовувань. Ми бачили найгірше одне в одному… і в самих собі.

  Він на мить завагався, а потім накрив мою долоню своєю. Його рука була гарячою і трохи шорсткою.

— Я не вмію говорити красиво, як київські маги на фуршетах. Але я знаю одне: я не хочу більше бути просто твоїм куратором. Чи просто напарником. Я хочу спробувати… бути разом. По-справжньому. Як пара.