Розділ 76

  Ранок видався прозорим і холодним, як кришталь, який щойно витягли з льоху. Місто ще тільки починало ворушитися, випускаючи перші потяги трамваїв та сонні постаті двірників з під'їздів, а ми вже виїжджали з Калічої гори. 

  Тінько на порозі під'їзду витирав маленькою хустинкою оченята, та Павочка махала нам услід маленькою ручкою. 

  Дем’ян був за кермом свого старого, але надійного позашляховика, який пахнув мастилом, кавою та якимось особливим дорожнім спокоєм. Виявляється він майже не користувався ним довгий час, адже на роботі є свій транспорт.

  Тепер, десь далеко позаду залишився Київ із його ртутними сукнями та скляними стінами, залишилася Вікторія Буревій із її крижаним серцем. Попереду був шлях на південь, де обрій уже починав здійматися важкими синіми хвилями Карпат.

  Валеррр’ян окупував заднє сидіння, обклавшись подушками та моїм старим вовняним шарфом. Його шкарпетки сьогодні були темно-синіми, під колір гірського сутінку.

— Ви хоч знаєте, куди ми прямуємо? — подав голос кіт, коли ми проїхали Стрий і дорога почала помітно петляти між першими пагорбами. — Я маю на увазі не координати на карті, а саму суть місця.

— Ми їдемо до Сколівських Бескидів, Валеррр’яне, — відповів Дем’ян, не відриваючи очей від дороги. — Гора Ключ. Там, за нашими даними, знаходиться вхід до однієї з систем печер, де ховають архімагів останні років вісімсот.

— «за нашими даними», — передражнив його фамільяр. — Оце ваша оперативна точність. Поки ви там у Києві по прийомах вешталися і в буревії гралися, я провів серйозну аналітичну роботу, і ще довгу розмову з Тіньком. Домовик, на відміну від деяких слідчих, знає не тільки статут, а й пам’ять землі.

  Валеррр’ян випростався, намагаючись виглядати максимально поважно в русі автомобіля. Його очі-блюдця загадково зблиснули.

— Назва «Ключ» — це не просто топонім для туристів, які шукають мальовничі скелі. Тінько розповів, що ця гора — справжня замкова щілина нашої частини світу. Легенда каже, що печера, яку ви бачите на картах, — це лише «передпокій». Справжній хід прихований. Він не відкривається простому оку, навіть якщо ти будеш мацати кожну тріщину в пісковику до скону віків. Це потаємний шлях до нижніх ярусів, куди магія стікає, як вода в колодязь.

  Я зацікавлено обернулася до нього. Валеррр’ян, задоволений увагою, продовжив:

— Місця там давно обжиті, шлях неважкий, люди ходять натовпами. Але те, що лежить під ногами, — зовсім інша справа. За легендою, вхід до справжніх нижніх печер охороняють душі Січових Стрільців. Ті, що полягли там у боях у тисяча дев'ятсот п’ятнадцятому році. Їхня вірність землі була настільки міцною, що після смерті вони перетворилися на ефірних вартових. Вони не демони й не привиди в класичному розумінні. Вони — совість цих гір. І вони нізащо не пропустять того, хто йде з темними думками чи за дешевою славою. Потрібна поважна причина, щоб «Ключ» повернувся у свердловині.

  Кіт раптом зівнув так широко, що здалося, він зараз вивернеться навиворіт.

— Короче, я вам усе виклав. Тепер і мій час поспатоньки. Останні кілька днів я почуваюся якось… дивно. Ефір у мене в вусах наче заплутався. Мабуть, київські витребеньки відгукуються. Буду спати до самого прибуття. Не будіть, навіть якщо побачите мольфара на дорозі чи будь-яку чупакабру.

  Він згорнувся калачиком і за мить уже тихо сопів, застромивши ніс у хвіст.

— Ти теж це відчула? — тихо запитав Дем’ян, кивнувши на сплячого кота.

— Що саме?

— Спокій. Він так старався здаватися іронічним, але навіть він зрозумів: ми вириваємося.

  Я дивилася у вікно, де пейзаж поступово ставав диким. Бескиди насувалися на дорогу стінами хвойного лісу. Повітря, що пробивалося крізь щілину у вікні, стало іншим, більш гострим, холодним, із присмаком талої води та сухої хвої.

  Мене охопило неймовірне щастя. Це було відчуття повернення додому, якого я не відчувала у Львові. Моє дитинство і юність пройшли в таких місцях. Я пам’ятала, як це — коли гори дивляться тобі в спину, коли ти знаєш, що кожна скеля має ім’я, а кожен потік — свій характер. У горах неможливо брехати, вони занадто великі для людської дріб’язковості.

— Дем’яне, де саме ми зупинимося? Ти казав що неподалік від потрібного місця, є будинок знайомих. — запитала я, відчуваючи, як вузол у грудях, що затягнувся в Києві, нарешті починає слабшати.

— Я винайняв будиночок за Сколе, — він посміхнувся, і ця посмішка була зовсім не «слідчою». — Десь кілометрів за двадцять від міста, глибоко в горах. Господар сказав, що це місце для тих, хто хоче «забути, як виглядають міста і цивілізація». Будинок стоїть високо на горі, там краєвиди такі, що можна збожеволіти від краси на світанку. Але є один нюанс.

— Який?

— Останні три-чотири кілометри авто не проїде. Дорогу розмило весняними струмками, та й взагалі там закінчується дорога. Доведеться йти пішки. Наберемося карпатської енергії через ноги.

— Це ідеально, — прошепотіла я. — Саме те, що нам зараз потрібно.

  Доїхавши до крайньої точки, де дорога перетворилася на місиво з каміння та води, Дем’ян залишив машину в невеликому присілку під наглядом місцевого лісника.

  Ми вдягли наплічники. Валеррр’ян, якого довелося-таки розбудити, спочатку видав довгу тираду про «експлуатацію вищих сутностей як піших туристів», але, втягнувши носом гірське повітря, раптом замовк. Він покосився на мій рюкзак, на вдвічі більший туристичний рюкзак Дем'яна, і ще три пакети з продуктами, що стояли і зробив висновок що його ніхто не понесе. Тяжко зітхнув і почалапав вперед.

  Стежка вела вгору крізь старий смерековий ліс. Тут панувала така тиша, що було чути, як десь далеко падає з гілки крапля води. Сонце пробивалося крізь густі крони золотими стовпами, висвітлюючи мох, що вкривав камені, наче зелений оксамит. Голоси птахів час від часу було чути вдалині. 

  Дем’ян ішов попереду, впевнено вибираючи шлях. Я бачила, як його плечі нарешті розслабилися. Тут, у горах, він був людиною, яка шукає відповіді, і в кожному його русі відчувалася сила, яка раніше була прихована під костюмом і посадою.