Розділ 75

  Кухня зустріла нас таким рівнем домашнього затишку, що після київського сталевого блиску він здавався майже нереальним. Тінько вже встиг накрити стіл скатертиною в дрібну клітинку, а Павочка розставляла тарілки з такою швидкістю, ніби від цього залежав порятунок світу. У повітрі витав аромат сирників, густої сметани та чогось гострого — мабуть, хтось таки не витримав і розпакував свій «стратегічний запас» борщу.

— Проходьте, проходьте, голуб’ята, — Тінько поважно поправив свій маленький фартух. — Пане Слідчий, сідайте ближче до печі, ви ж геть перемерзли, поки під дверима барикади штурмували.

  Дем’ян усміхнувся, нарешті відпускаючи мою руку, але лише для того, щоб підсунути мені стілець. Він виглядав трохи розслабленішим, хоча тіні під очима нікуди не зникли.

— До речі, — Дем’ян раптом згадав про щось і витягнув із коридору ту саму мою величезну валізу, яку він притягнув із собою. — Я привіз твої речі, Еллі. А тут… — він підсунув валізу до мене, — все, що ми накупили на Андріївському.

  Валеррр’ян, який уже вмостився на своєму улюбленому табуреті й готувався до дегустації сметани, миттєво зробив стійку. Його ніс засіпався, вловлюючи знайомі запахи.

— О! — вигукнув він, заглядаючи в роззявлену «пащу» валізи. — Я прямо відчуваю пакунок із написом «Для Архімеда»! Еллі ти ж не віддаси все сові? Моя висока моральна стійкість категорично проти! Хоча, судячи з того, як ти його ховала під светрами, ти не вірила, що я не з'їм усе, але бачиш — пакунок у Львові і недоторканний. Ця недовіра, Еллі, вона ранить сильніше за будь-яке бойове закляття!

  Я лише розсміялася, сідаючи до столу.

— Я знала, що ти — найкращий фамільяр, Валеррр’яне. Але я також знала, що ті київські миші — це занадто велика спокуса навіть для твого надзвичайного аристократизму.

— Моєму аристократизму властива проста, мале-е-сенька слабкість до якісних інгррредієнтів! — поважно заявив кіт, лапою підтягуючи до себе блюдце. — Але оскільки Дем’ян проявив чудеса логістики й доставив «контрабанду» в цілісності, я оголошую ранок днем загального прощення. Тіньку, неси сметану, я готовий святкувати повернення нашого майна!

  Дем’ян тим часом дістав згортки з травами для Тесси та окрему коробочку з чорнилом із каштанів.

— Треба покликати Тессу, — сказав він. — Ти ж обіцяла передати їй інгредієнти, як тільки повернешся.

  Я кивнула і, зосередившись, відправила коротке магічне послання. Сріблястий метелик ефіру вилетів крізь кватирку, несучи запрошення на «найважливіший сніданок сезону».

  Тесса з’явилася через п’ятнадцять хвилин. Вона зайшла тихо, Архімед поважно сидів на її плечі, тримаючи в дзьобі маленьку гілочку ялини, мабуть, уже відчував наближення весни. Сова миттєво вловила запах свого пакунка й видала коротке, схвальне «Уху!».

— Дякую, Еллі і Дем’яне, — Тесса прийняла трави й сіла поруч зі мною. — Еллі, твій лист пах попелом. Розказуй. Все.

  Я глибоко вдихнула. Поглянула на Дем’яна, який підбадьорливо стиснув моє коліно під столом. Навколо панувала тиша, переривана лише мурчанням Валеррр’яна та шкварчанням чогось на плиті.

  Я розповіла їм усе. Про холодний кабінет у Ковені, про те, як Вікторія Буревій спокійно розповідала про спробу вбивства цілої родини. Про те, що я для неї — не донька, а «помилка в звіті», «інструмент», який не спрацював. Я передала кожне її крижане слово, кожну погрозу «нещасним випадком».

— Я розповідаю це востаннє, — закінчила я, відчуваючи, як із цими словами з моєї душі виходить останній чорний дим Києва. — Я більше не хочу бути частиною її життя. Вона вважає мене «ніким». Що ж, нехай. «Ніхто» має набагато більше свободи для себе, ніж «Верховна Відьма».

  Тесса довго мовчала, погладжуючи Архімеда по пір’ю.

— Знаєш, Еллі, — промовила вона нарешті. — Те, що вона назвала тебе «ніким», означає лише одне: вона боїться твого «всього». Вона бачить у тобі силу, якої не може контролювати, або навіть боїться її. А те, що вона відмовилася від тебе… це її найбільша магічна поразка, навіть якщо вона цього ніколи не визнає.

  Я витерла очі й рішуче відставила порожню чашку.

— Саме тому я вирішила дещо. Кріп дав мені відпустку, і я не збираюся витрачати її на розглядання стелі. У суботу, а це вже завтра, ми з Валеррр'яном їдемо в Карпати. Дем'яне, ти з нами?

  Дем’ян підняв очі, і кивнув задумливо.

— Ми ж маємо знайти Печатку Архімага, — продовжувала я. — Але… чесно кажучи, Дем’яне, після всього, що ми дізналися про наших «чудових» родичів… я не впевнена, чи тобі справді ще хочеться знати, хто твій батько. Пекло — це не те місце, де шукають теплі родинні обійми. Якщо ти можливо передумав і хочеш залишити цю таємницю закритою — я зрозумію. Тоді ми просто поїдемо в гори й будемо дихати, дивитися на смереки і насолоджуватися краєвидами. Я так скучила за гірським повітрям. І це для мене найкращий спосіб повернення до життя.

  Дем’ян відставив свою тарілку й серйозно подивився мені в очі. Його обличчя зараз було відкритим і неймовірно втомленим.

— Я тоді теж візьму відпустку, Еллі, я ж твій куратор, — сказав він твердо. — До речі вперше, за останні три роки. Нам не завадить трішки більше часу на природі. Лише заїду у офіс та все організую сьогодні. 

  Він на мить замовк, крутячи в руках чайну ложку.

— Щодо мого батька… Знаєш, краще вияснити все зараз. Я не хочу більше таємниць і секретів, які валяться на голову у найбільш невідповідний момент. Хочу знати істину, якою б вона не була. Щоб далі будувати своє життя вільно, як людина, а не як «об’єкт напівкровка із кров’ю невідомого демона».

  Дем’ян нахилився ближче, і в його погляді з’явилася та сама сталева турбота, яка завжди змушувала моє серце битися швидше.

— Але маю одну головну умову. Ми не будемо тільки «полювати на артефакти». Ми зупиняємося спочатку в горах на повноцінний відпочинок. Подивися на нас: ми виглядаємо як персонажі з хоррору — пом’яті, виснажені, сірі. Спочатку — тиша, камін, чай і сон. Печатка зачекає кілька днів. Гори мають нас прийняти, а не стати черговим місцем роботи.