Розділ 74

  Ранок у квартирі на Калічій горі почався з відвертого бойового зіткнення в коридорі.

  Я заснула лише під сам схід сонця. До того часу я просто лежала, заціпеніло втупившись у темну стелю, на якій перед очима все ще пропливали крижані губи Вікторії Буревій та уламки розбитих київських каштанів. Моє тіло здавалося чужим, випаленим, наче порожня оболонка після великого вибуху. Сон прийшов важкий, без сновидінь, схожий на провалля в чорну воду.

  Але прокинутися мені довелося не від будильника, а від обуреного шипіння та тупоту маленьких ніжок за дверима.

— Назад, кажу! — голос Валеррр’яна звучав так, ніби він щойно очолив оборону фортеці. — Пане Слідчий, майте совість! Вона тільки о п’ятій ранку очі стулила! Якщо ви зараз переступите цей поріг, я офіційно заявляю: ваші шнурки на черевиках стануть моєю особистою здобиччю на весь наступний тиждень!

— Валеррр’яне, відійди, — голос Дем’яна був глухим, застудженим і неймовірно втомленим. — Мені треба її бачити.

— Пане Дем’яне, ну справді, — це вже втрутився Тінько, і я почула характерний звук переставляння важкої каструлі, якою він, мабуть, намагався перегородити шлях. — Вона ж сіра вся була, коли приїхала. Павочка їй тричі подушку магічними травами обкурювала, щоб дитина хоч трохи відпочила! Не пустимо!

  Почувши цей знайомий, хрипкий голос Дем’яна, я миттєво здригнулася. Сон злетів, наче й не було. Усередині щось обірвалося і знову зрослося. Я відкинула ковдру і, навіть не шукаючи капці, босоніж кинулася до дверей.

  Ривок — і двері розчахнулися.

  У коридорі стояла справжня «лінія оборони»: Валеррр’ян у своїх шкарпетках, вигнувши спину, Тінько з величезним ополоником у руці та Павочка, яка грізно розмахувала рушником. А перед ними — Дем’ян. У розстебнутому пальті, з попелястим обличчям і очима, в яких було стільки тривоги, що мені забракло повітря.

  Я не думала про те, як виглядаю — з розпатланим волоссям і в піжамі. Я просто зробила крок вперед і з розгону влетіла йому в обійми. Я притиснулася до нього так міцно, наче намагалася врости в його грубу тканину пальта, сховатися від усього світу, від Пекла, від Буревій, від самої себе.

  Дем’ян на мить завмер, ошелешений, а потім його руки, важкі й гарячі, обхопили мене у відповідь. Він пригорнув мене до себе, заховавши обличчя в моєму волоссі, і я відчула, як він глибоко, судомно вдихнув. Від нього пахло дорогою, бензином, вогким нічним Києвом і тим самим львівським дощем, який він, мабуть, наздогнав по дорозі.

  Оборона миттєво розпалася. Домовички перезирнулися, Тінько повільно опустив ополоник.

— Ну от... — буркнув Валеррр’ян, розчаровано опускаючи хвіст. — Весь стратегічний план — коту під хвіст. Тільки-но збудуєш барикади, як об'єкт захисту сам здається в полон без жодного пострілу.

  Він поважно розвернувся і попрямував на кухню, махнувши лапою домовикам:

— Ходімо, гвардія. Тут почалася драматургія вищого ґатунку, а ми в ній — лише масовка.

  З кухні невдовзі почувся гуркіт посуду, а Валеррр’ян почав коментувати ситуацію демонстративно гучним голосом, щоб ми точно його чули:

— Ви бачили це, Тіньку? — кричав він, мабуть, застрибуючи на стіл. — Оце молодь пішла! Ввечері вони розносять столицю на молекули, а вранці обіймаються так, ніби ми тут не намагалися тримати кругову оборону! І ці слідчі... без совісті, без честі! Вриваються в приватні покої до втомлених відьом, які ще навіть не прокинулися, а тільки-но перегралися в «буревій»! Павочко, де мої заспокійливі вершки? Мені терміново треба зняти стрес від споглядання цієї сцени, бо я відчуваю, як мій авторитет тане швидше, ніж цукор у чаї!

  Я відчула, як мої щоки починають горіти від сорому. Реальність повільно поверталася. Я спробувала злегка відсторонитися, аби вивільнитися з обіймів, але Дем’ян не відпускав. Навпаки, він тільки міцніше стиснув руки, тримаючи мене в цьому безпечному коконі. Його серце билося рівно й сильно прямо біля мого вуха.

  Ми стояли так ще кілька хвилин — у напівтемряві коридору, під акомпанемент котячого бурчання з кухні. Мені було тепло. Вперше за останні кілька днів той крижаний холод, який оселився в моїй душі після кабінету Вікторії, почав відступати, танучи під його руками.

  Коли він нарешті трохи послабив обійми, він не відпустив мене повністю, а лише трохи відсторонився, щоб зазирнути в обличчя. Його великі долоні тепер лежали на моїх щоках, великі пальці обережно витирали залишки мого вчорашнього відчаю.

— Ти як? — прошепотів він, і в цьому питанні було значно більше, ніж просто турбота про здоров’я.

— Тепер... тепер краще, — відповіла я, і на моєму обличчі вперше за довгий час з’явилася слабка, але справжня посмішка. — Ходімо на кухню, бо Валеррр’ян зараз з’їсть всю сметану від обурення.

  Дем’ян усміхнувся у відповідь — втомлено, але з тими іскрами в очах, які я так любила. Ми пішли до кухні, все ще тримаючись за руки.