Розділ 72

  Шум зливи, яка ще хвилину тому сікла обличчя киян крижаними голками, раптом став далеким, ніби я опинилася під товщею води. Сплеск сили, мій власний «буревій», висмоктав із мене все: не лише магічний ефір, а й саме бажання дихати. Я стояла посеред площі, відчуваючи, як кожна клітина тіла перетворюється на попіл. Світ навколо став сірим, розмитим, і єдиним, що тримало мене на цьому світі, були важкі, тремтячі руки Дем’яна на моїх плечах.

— Діано, забирай її! — голос Дем’яна прорвався крізь гул у моїх вухах. Він був хрипким, сповненим такої люті й відчаю, яких я ніколи в ньому не чула. — Бери мою картку, йди до прокату, найми будь-яке авто. Чимдуж мчіть до Львова. Не чекайте поїздів, не збирайте речі, я привезу все потім. Просто зникайте звідси!

  Діана, яка ще мить тому стояла заціпеніла від побаченого видовища — відьми-стажерки, що розірвала небо над столицею — раптом стрепенулася. Її аналітичний розум, загартований роками служби, миттєво оцінив масштаб катастрофи. Вона глянула на оперативників Бюро, що вже розгортали магічні щити на підходах до площі, і коротко кивнула.

— Я розберуся тут сам, — прошепотів Дем’ян мені на вухо, притиснувши мою голову до своїх грудей на коротку, нестерпно ніжну секунду. Його серце калатало, як навіжене. — Йди. Я виграю вам час.

  Діана підхопила мене під руку. Я була як ганчір’яна лялька — ноги не слухалися, а голова безвільно хилилася на плече. Валеррр’ян, чия колись розкішна біла вовна тепер злиплася від дощу й посіріла від розрядів статичної електрики, дріботав поруч. Він мовчав. Його хвіст був підібганий, а в очах світився такий жах, ніби він щойно зазирнув у саму безодню. Ізольда, зазвичай зверхня й холодна, бігла за Діаною, вперше не дбаючи про те, що її лапи торкаються брудної бруківки.

  Ми їхали вже третю годину. Діана орендувала непримітний сріблястий седан, який тепер мчав крізь ніч, розрізаючи фарами густий придорожній туман. У салоні пахло вогким одягом, паленою магією, та чимось солодким.

  Я лежала на задньому сидінні, накрита плащем Діани. Моє тіло періодично здригалося від ознобу, хоча в машині було тепло. Валеррр’ян вмостився біля моїх ніг, намагаючись зігріти мене своїм теплом, але він і сам тремтів. Ізольда сиділа на передньому сидінні поруч із Діаною, дивлячись у лобове скло непорушним поглядом сфінкса.

— Еллі… — голос Валеррр’яна пролунав тихо, майже невпізнанно. Він підповз ближче до мого обличчя, заглядаючи в очі. — Ти там жива? Ти хоч щось чуєш?

  Я повільно розплющила очі. Світло приладової панелі відбивалося в його великих, вологих очах.

— Я тут, Валеррр’яне, — прошепотіла я. Голос був чужий, надтріснутий.

— Що вона з тобою зробила? — кіт нарешті не витримав, його голос зірвався на писк. — Я бачив тебе, коли ти виходила з того кабінету. Ти була… ти була порожня і дивна. А потім цей шторм. Ти мало не рознесла шматок Києва на молекули! Розкажи нам. Потрібно ж знати, до чого готуватися.

  Я заплющила очі, і знову побачила крижану посмішку Вікторії Буревій. Знову почула слова про «інструмент», про «помилку», про «кров», якою вона готова виправити своє минуле. Але тепер мені було байдуже на все це. Ламаними реченнями, перериваючи розповідь тривалими паузами, я розказала їм усе. Про те, як мене продали за кар’єру. Про те, що я — лише нагадування про її поразку. Про погрози моїм друзям.