Розділ 71

—Мої батьки були видатними людьми і в магії і в суспільстві... і так, вони уклали угоду. Чоловікові стерли всі спогади про мене, про те, що сталося. А мені запропонували вибір: забути про нього і про дитину, або втратити майбутнє в Ковені та Бюро. 

  Вона підійшла до бібліотеки заповненої старовинними корінцями книг, про які могла б тільки мріяти, така відьма як я. Продовжувала говорити, повернувшись до мене спиною.

— Дитина була лише інструментом. Вона... Ти, була мені не потрібна, Ізабелло. Тим більше, що ти так схожа на свого батька… Це дратує. Єдине, що ти взяла від мене — це сила. Але сила без дисципліни — це сміття.

  Я відчула, як сльози запекли в очах, але я не дозволяла їм впасти жодній. Відчай стискав моє горло, нутрощі, всю мене! Я не розуміла, як ця жінка могла бути моєю матір'ю.

— То ти просто віддала мене? Як непотрібну річ? Як сміття? 

  Вікторія різко повернулася. Її обличчя було маскою з люті. Вона гнівно вишкірилась. А мене сковував холод, десь всередині. Глибоко. Боляче.

— Я повернула собі кар’єру твоєю відсутністю! І якщо ти сподіваєшся десь про це базікати або пхати свого носа у справи Києвсткого ковену чи мої власні, краще вже зараз готуйся до «нещасного випадку». 
Я не потерплю конкуренції. Ні в Ковені, ні в Бюро, ні в цьому місті.

  Твоє існування це невеличка помилка моєї молодості, яку я не збираюся виправляти любов’ю. Але можу виправити кров'ю!

  Вона підійшла впритул, і я відчула запах озону та попелу.
— Ти ж не сподівалась, що я зрадію? — вона ніби завагалась на мить — О ні, ти така ж наївна істота, як твій батько. Я навіть хотіла б побачити в тобі щось від себе. Хоча б злість... Але й на це ти не здатна. Що ж... — вона знову розглядала моє скам'янівше обличчя, мої стиснуті до білого руки, що вчепились за ручки крісла для відвідувачів. Цей її погляд, що наостанок ковзнув по мені, залишив почуття відрази та бруду.

— Тобі краще забратися з міста так швидко, як дозволяють твої львівські можливості. Я не жартую щодо наслідків. Для мене ти була, і будеш порожнім місцем. Помилкою в звіті. Не більше! 

  В мені вирувало обурення, злість, відчай, біль... І я не знала що робити з ними.

  Вікторія глянула на годинник на столі.

— Час аудієнції вийшов. Ти — Ізабелла Найда. І Буревій тобі ніколи не бути. Ти ніхто. Запам’ятай це раз в назавжди. Викарбуй це у своїй голові. — Її обличчя, що здавалось раніше гарним і витонченим перетворилось на потворну маску. Краплі її слини потрапляли на мене. Огида додалась до списку моїх почуттів. Я просто слухала її і себе, намагаючись не зірватись. Не вибухнути. І здається саме це, її дратувало все більше. Можливо вона очікувала благань, чи сліз, але мені було важко протискати навіть повітря крізь зчеплені зуби.  — А якщо не хочеш щоб з'явились проблеми у кар'єрі, навіть на периферії, дівчинко... — вона з посмішкою призупинила свій монолог. — або ж, щось погане може статись з твоїми друзями... — її вираз обличчя став знову хижим, вона відверто розглядала мене, уважно вивчаючи реакцію на її слова. 

  І тоді я мало не зірвалась, моя рука метнулась з підлокітника, та я... вчасно зупинилась.

  Тільки тепер я помітила чорну змію, на її зап'ястку. Отруйну, небезпечну гадюку, її фаміль'яра. Та зблиснула очима в мою сторону, в яких загорівся червоний вогник. — Я сподіваюся... ми зрозуміли одна одну? 

  Я не пам’ятаю, як вийшла з кабінету. У вухах стояв гул, наче я потрапила в центр епічного шторму. Дем’ян чекав біля дверей, він миттєво підхопив мене, коли побачив, як я похитнулася.

— Еллі? Що вона сказала?

  Я не могла вимовити ні слова. Моє горло було стиснуте невидимою рукою почуттів в середині мене. Я просто похитала головою і попрямувала до виходу, ігноруючи Діану, яка вибігла з кімнати з фамільярами.

  Я вилетіла на вулицю, у холодне березневе повітря Києва. Сонце все ще світило, люди кудись поспішали, машини сигналили… Весь світ продовжував жити, а мій — щойно розсипався на тисячі дрібних, гострих уламків.
Йдучи вперед, не бачачи дороги, я дихала, дихала... Не помітила, як Дем'ян підійшов і стиснув мої плечі, як тінь, оберігаючи мій простір, але даючи мені можливість просто дихати. Притис до себе міцно, але обережно. Валеррр’ян був поруч, він мовчав — мабуть, вперше в житті він не знайшов жодного жарту. 

  Я була «інструментом». Я була «помилкою». І тут мене нарешті прорвало. Сльози, що нарешті знайшли шлях, текли по обличчю без упину.

  Погода вмить зіпсувалась. Темні хмари затягли небо. Я все ще мовчала. Жодного схлипу. Тільки потік сліз. Дем'ян щось шепотів мені на вухо обіймаючи. Але моя буря всередині вирвалась на волю. Мій буревій. Вітер та дощ захопили вулиці Києва, льодяні кристали сікли людей. До крові. Дерева не витримуючи поривів вітру почали падати навколо, ті самі київські каштани. Дем'ян вже кричав щось мені, але я не чула. Мені нарешті було добре. Я змогла відпустити силу на волю. Я майже розчинилась. Хтось кричав навколо. Але шум вітру забивав всі звуки. 

  Я стояла посеред площі, дивлячись на свої руки. Кільце на пальці все ще блищало. Блідий, як смерть

  Дем'ян все ще намагався, щось мені говорити. Діана, ставила щити навколо, намагаючись обмежити мою силу. Валеррр'ян вчепився кігтями в мою ногу, закривши очі.
— Я — Ізабелла Найда, — прошепотіла я в порожнечу. — І мені не потрібно бути Буревій, щоб мати силу.
Але десь глибоко всередині маленька дівчинка, яка стільки років чекала на маму, нарешті замовкла. Назавжди.