Розділ 70

  Дорога до Ковену була трішки нервовою. Принаймі для мене.

  Діана чекала на нас у холі. Вона виглядала свіжою після ночі з родиною, але коли побачила наші обличчя, її посмішка трохи згасла.

— Готові? — запитала вона тихо. — Сьогодні в Ковені день прийому внутрішніх справ. Буде тихо, але напружено.

  Велика будівля київського Ковену була повною протилежністю скляному Бюро. Це був старий кам’яний особняк, врослий у пагорб, де кожен цегляний виступ був вкритий мохом та захисними рунами. Тут пахло сухою лавандою, воском та стародавньою силою, яка не потребувала електрики чи гаджетів.

  Коли ми зайшли всередину, Діана повела нас довгими коридорами, де на стінах висіли портрети колишніх верховних відьом. Їхні очі, здавалося, проводжали нас суворими поглядами.

— Ми залишимо фамільярів у моїй колишній кімнаті, — сказала Діана, відчиняючи двері невеликої, але затишної кімнати. — Тут є захист, і вони нікому не заважатимуть.

  Валеррр’ян та Ізольда залишилися в кімнаті. Мій кіт відразу вмостився на м’яке крісло, заявивши, що він буде проводити «медитацію на повернення втраченої довіри», а Ізольда лише мовчки прикрила очі.

  Діана провела нас із Дем’яном до великих різьблених дверей у кінці галереї.

— Це тут. Її особистий кабінет. Будьте обережні. Вікторія не любить, коли її плани змінюють.

  Ми зупинилися перед дверима. Серце калатало в грудях, як загнаний птах. Дем’ян поклав руку мені на плече — його долоня була гарячою, надаючи мені впевненості. Я занесла руку, щоб постукати, але не встигла.

— Увійдіть, — пролунав голос із-за дверей. Холодний, рівний, наче звук криги, що тріскається на річці.
Аудієнція в епіцентрі холоду почалась.

  Кабінет Вікторії Буревій був величезним. Стіни були заставлені стелажами з книгами, які, здавалося, були старішими за саме місто. Сама Вікторія сиділа за масивним столом із чорного дерева. На ній була сукня кольору глибокої ночі, а її аура заповнювала простір так щільно, що ставало важко дихати.

  Вона підняла очі від паперів.

— Навіщо відьма зі Львова завітала в чужий Ковен без попереднього запису? — запитала вона, і в її погляді не було ні краплі тепла. — Хіба конференція вже не дала тобі достатньо відповідей, Ізабелло?

  Я зробила крок вперед, намагаючись не зважати на те, як моє кільце на пальці почало вібрувати від надлишку сили в кімнаті.
— Я шукаю свою матір. І я думаю, що вона стоїть прямо переді мною.

  Повітря в кабінеті ніби завмерло. Погляд Вікторії змінився з байдужого на крижаний. Вона повільно відклала перо.

— Сядь, — наказала вона, вказуючи на крісло навпроти. Потім вона перевела погляд на Дем’яна. — А ви, пане Наливайко, зачекайте за дверима. Це приватна розмова.

  Дем’ян напружився, його пальці стиснулися в кулаки.

— Я залишуся. Я відповідаю за її безпеку.

— Все гаразд, Дем’яне, — сказала я, не зводячи очей з Вікторії. — Почекай мене з Валеррр’яном. Я впораюся.
Він нехотячи кивнув, кинувши на Буревій погляд, сповнений підозри, і вийшов, зачинивши за собою важкі двері.
  Вікторія мовчала кілька секунд, розглядаючи мене, як цікавий, але дефектний артефакт.

— Ти хочеш знати правду? — вона злегка нахилилася вперед. — Правда рідко буває схожою на казку, Ізабелло... — її кроки, удари гострої шпильки об дерево паркету, її тон — все в ній, кричало про небезпеку. — В юності я була надто амбітною. Навіть для київського Ковену. Я закохалася. Але не в мага чи героя, а в звичайного одруженого чоловіка. Для нього не було нічого важливішого за його сім’ю, його дрібний затишок. — Вікторія, зробила ще кілька кроків в сторону вікна, згадуючи щось, а потім вона посміхнулася, але це була посмішка самовдоволеної самки лева.
— Я вирішила, що якщо завагітнію, він покине все і буде зі мною. Ох, я наївно  думала, що дитина — це кайдани, які прив’яжуть його до мене назавжди. — в її голосі з'явились нотки гіркоти, принаймі мені так здалося, лише на мить. — Але я помилилася. Вперше, і востаннє. — Вона подивилась в мій бік.

— Він просто не погодився. Він обрав їх, а не мене. Навіть знаючи, хто я.

  Я відчула, як холод підступає до серця. Я не планувала щось говорити, але крізь моє горло витиснулось сипле:
— І що... Що ви зробили Вікторіє?

— Я вирішила їх знищити, — спокійно відповіла вона, ніби розповідала про погоду. І подивившись прямо мені в очі — Я мало не звела в могилу і його, і всю його родину. — вона насолоджувалась своєю промовою. Мені стало важко дихати. — Але Бюро спіймало мене під час ритуалу, більше того... їм вдалося врятувати всіх їх.