Розділ 67

  Відчуття у ресторані при готелі були наповнені дзвоном срібних ложечок об тонку порцеляну та приглушеним шепотом відьом, які обговорювали вчорашні реформи. Проте за нашим столиком панувала атмосфера, яку можна було б описати як «тихий вибух у сповільненій зйомці».

  Дем’ян, хоч і вмився та змінив сорочку на бездоганно білу, все одно тримав спину надто рівно, наче всередині нього був сталевий стрижень, який міг луснути від найменшого дотику. Я ж намагалася зосередитися на своєму омлеті, але шматки не лізли в горло — таємниця Магдалени пекла мені мозок не гірше за розпечене залізо.

  А над усім цим величаво і підозріло височів Валеррр’ян.

  Він не просто їв свій сирник. Він проводив слідчий експеримент. Кіт сидів на стільці з таким виглядом, ніби він — принаймні голова Комітету з питань етики, і його вуса безперестанку ворушилися, вловлюючи найменші коливання ефіру між мною та Дем’яном.

— Отже… — почав Валеррр’ян, навмисно повільно облизуючи лапу від меду. — Сніданок у тиші. Як концептуально. Як драматично. Еллі, ти не знаходиш, що наш шановний слідчий сьогодні нагадує пам’ятник самому собі в період глибокої депресії? Дем’яне, ти вночі часом не з’їв ту 160-сторінкову методичку? Бо вигляд у тебе такий, ніби в твоєму шлунку перетравлюється весь бюрократичний апарат столиці.

  Дем’ян навіть не здригнувся. Він повільно відпив кави, дивлячись у вікно на золоті бані соборів.

— Я просто не виспався, Валеррр’яне. Повітря в Києві занадто важке.

— Ой, не сміши мої білі шкарпетки! — пирхнув кіт, перевівши свій «рентгенівський» погляд на мене. — Еллі, а ти? Ти виглядаєш так, ніби щойно побачила, як у тарілці розцвіла капуста. Ви обоє світитеся такою кількістю недомовок, що від вас можна заряджати магічні ліхтарі без жодних заклять. Що ви обговорювали в номері 415, поки я чесно намагався достукатися до вашої совісті?

— Ми обговорювали робочі моменти, Валеррр’яне, — відрізала я, відчуваючи, як щоки починають паленіти. — Підготовку до від'їзду та… деякі особисті справи Дем’яна щодо його матері. Все.

— Робочі моменти… — Валеррр’ян закотив очі так, що було видно лише білки. — Ну звісно. Робочі моменти о восьмій ранку в зачиненому номері без свідків. Я так і записав у свій ментальний рапорт. Знаєте, якщо ви вирішили організувати таємне товариство «Ті, що не досипають через надлишок секретів», то я вимагаю посаду голови ревізійної комісії. Бо без мого нагляду ви тут такого наворотите, що Бюро доведеться викликати тих тридцять п'ять римських кліриків просто для того, щоб викурити з вас правду.

  Дем’ян нарешті глянув на кота, і в кутиках його вуст промайнула ледь помітна тінь посмішки. Мабуть, іронія Валеррр’яна була єдиним, що могло трохи «заземлити» його після нічного одкровення.

— Їж свій сирник, стратегічний раднику. Сьогодні в нас довгий день.

  Третій день конференції був для нас чистою формальністю. Ми чесно відсиділи дві години, слухаючи про «інноваційні методи зберігання ефірного меду» та «співпрацю з кліриками щодо маркування святої води». Це було нудно, безпечно і абсолютно неважливо на фоні того, що ми знали. Дем’яну, здається, трохи полегшало — вихід істини назовні, хоча б перед однією людиною, зняв із нього частину того жахливого тиску. Він знову став оперативником, хоча в його очах тепер назавжди оселилася нова, глибша тінь.

  Я ж весь цей час думала про жінку з Саду. Її обличчя, її розпач, її Андрій… Я не могла просто залишити це. Послання треба було передати сьогодні.

— Дем’яне, — прошепотіла я, коли ми нарешті вийшли із задушливої Скляної зали. — Мені треба в магічні крамнички. І не тільки за замовленням Тесси. Мені потрібні специфічні інгредієнти.

— Для тебе? — він зрозумів без зайвих слів. Його проникливість іноді лякала.